Закоханий привид. Марк Леви

обійняти тебе в гримерці. Знаєш, я так пишаюся тобою! Ніколи не стомлюся це повторювати. А котра зараз година? Тільки восьма? Господи, ще так рано!

      – Так.

      – Тоді засинай, любий, я тебе люблю. До вечора.

      Тома кинув телефон на килим, широко розплющив очі, обвів поглядом кімнату і з полегшенням зрозумів, що її огортає тиша й золотавий серпанок ранку. Абсолютна самотність нарешті розбудила його чуття.

      Якщо мати просила відкласти квитки, отже, вчора вона не приходила на його концерт, і неправдоподібного вечора не існувало. Ні концерту, ні збоїв, ні Софі. І головне – жодного привида. Перш ніж повністю насолодитися радістю, Тома підвівся й покликав батька.

      – Тату? Тату, ти тут? Якщо ти десь заховався, щоб налякати мене, це не смішно.

      У пам’яті зринув чудернацький спогад. Весела розвага, в яку вони з батьком грались із самого дитинства, полягала в тому, що слід було десь заховатися й раптово вискочити, налякавши іншого. Цей жарт з’явився, коли Тома було шість років, і ніколи не зникав. Вони ховалися за деревами на виході зі школи, в університетському гардеробі, у під’їзді будинків один одного, у кабіні ліфта, за кулісами концертних залів, навіть у лікарні, коли Тома вдавалося прослизнути під батьків стіл, змовившись із секретаркою. Будь-яке місце пасувало для втілення улюбленого жарту, тільки сцена й операційна були оголошені забороненими зонами.

      – Тату? – ще раз покликав Тома, різко відчиняючи дверцята шафи, де зберігалися тільки валіза й пальто.

      Він самотньо увімкнув кавоварку й умостився в куточку на кухні, щоб поснідати. У душі панувала легка бентега.

      Стоячи згодом під потоками води, Тома відчув потребу з кимось поговорити, розповісти про свій сон, аби назавжди його забути.

      Був у нього добрий приятель, можна сказати друг, Сільвен – психіатр і шанувальник музики. Тома чимало разів дарував йому квитки на концерти, тож чому б зараз не попросити про послугу? Тома зателефонував другові, щоб запросити його на обід. Сільвен дурним не був, тому зауважив, що голос у слухавці радше свідчить про бажання поговорити, ніж з’їсти стейк із картоплею фрі. Ресторан – не найкраще місце для того, щоб зняти тягар із душі.

      – До речі, а тебе, бува, не сердечні справи непокоять? – поцікавився друг. – Розумієш, психіатр – не порадник з особистих питань.

      – Тут інша справа, – запевнив його Тома, – і ти маєш рацію, краще нам зустрітись у спокійнішому місці. Те, що я тобі розповім, – абсолютне божевілля.

      Заінтригований Сільвен призначив йому зустріч у своєму кабінеті ближче до полудня.

* * *

      Тома вирішив сісти в крісло (його не тішила перспектива лягати на диван).

      – Навіть якщо не йдеться про консультацію у звичному сенсі слова, ти ж зберігатимеш лікарську таємницю?

      – Стриманість – це риса характеру, старий, але так, усе, що ти мені скажеш, лишиться в цих стінах. А тепер, якщо хочеш, щоб я тобі допоміг, розкажи, що привело тебе сюди.

      Тома детально переповів усе, що пережив… чи гадав, що пережив.

      Лікар уважно слухав цілу годину, не