Закоханий привид. Марк Леви

якщо ми й не маємо для них раціонального пояснення. Коли ще я був хлопчиськом – а саме в середині минулого століття, – вважалося, буцімто неможливо пересадити серце. Однак це вдалося. А за століття до того вважалося, начебто неможливо літати, хоча сьогодні до Сан-Франциско дістаються всього за одинадцять годин літаком. Тобі ще приклади потрібні?

      – Але ж привидів не буває!

      – У такому разі тибетці, китайці, японці й шотландці – усі ці культури, що протягом століть шанували їх, – просто купка тупаків, тоді як ти, саме ти – носій істини. Яка скромність!

      У двері знову постукали, і Тома роздратовано запитав, хто там.

      – Це твоя мати і Колетт, – прошепотів Реймон. – А на кого ти ще чекав? Сам розумієш: ні слова про нас. Я зникаю. Повернуся, щойно вони підуть.

      Тома підвівся й пішов відчиняти двері. Колетт забігла першою, а за нею прослизнула Жанна.

      – Ти неймовірно виступив! – вигукнула хрещена. – Один цьом – і ми тікаємо. Якщо ти, звісно, не хочеш хильнути по келишку з двома старенькими дамами. Твоя матуся розповідає всім і кожному, що я ку-ку.

      – Ти його виснажуєш, Колетт, – зітхнула Жанна.

      – Та годі, я хвилин десять не скаржилася точно.

      Тома обійняв матір.

      – Публіка була на сьомому небі, – мовила Жанна.

      – Облиш небо в спокої, – зітхнув Тома. – Я зіграв препаскудно. Пощастило, що оркестр мене підтримав.

      – А що я казала! – переможно вигукнула Колетт. – Я помітила, що ти був як не в своїй тарілці, але запевняю: слухачі бачили в цьому тільки запал. Твоя рідна мати нічого не помітила. А кого це ти так розглядав у першому ряду?

      – Людину, яка давно зникла з мого життя, – відповів Тома, зиркнувши на своє відображення в дзеркалі.

      Жінки заінтриговано перезирнулися. Жанна взяла подругу під руку й потягнула до виходу.

      – Даймо йому спокій, він стомився. Це мій син, я знаю його краще, ніж ти.

      Вона попрощалася, випхала Колетт, подарувала синові повітряний поцілунок і вийшла.

      З коридору до Тома долинули протести хрещеної, а потім знову запала тиша.

      Дзеркало відбивало тільки риси його обличчя. Мати мала рацію: він був блідим як смерть. Тома повісив сценічне вбрання, схопив шкіряну сумку, вимкнув світло в гримерці й вийшов.

      За кулісами зустрів Марселя, який обмежився простим «доброго вечора». Тома вибіг через чорний хід і побачив батька, що сидів на капоті машини, закинувши ногу на ногу.

      – Я б із радістю запросив тебе на вечерю, але… Можу скласти компанію, якщо хочеш піти перекусити.

      – Я просто хочу побути на самоті.

      – Ну й дурень, – мовив батько, поклавши йому руку на плече.

      – Не варто було тобі так казати.

      – Що мені не варто було казати? – запитав чоловік, який саме проходив повз Тома.

      – Нічого, я не до вас звертався.

      – Ви звернулися до мене на «ти», а це таки щось.

      – Та ні, все ж таки нічого, – роздратовано відповів Тома.

      – Даруйте, що наполягаю, але ви зазначили, що мені