Закоханий привид. Марк Леви

першою і ми б не листувалися двадцять років.

      – Ти розповідав про наше життя чужій жінці?

      – Я розповідав їй про своє життя, багато чого справді стосувалося тебе, але не все.

      – А її чоловік? Чим він займався після переїзду? Не відповідай, сам не знаю, навіщо поставив це запитання.

      – Колись він був авіаконструктором, а на хвилі розвитку інформаційних технологій у Силіконовій Долині став мультимільйонером. Трохи вульгарно, але кожен робить, що може.

      – Ти його знав?

      – Звісно. Сумна банальність. Ми часто перетиналися на відпочинку і сподобалися один одному. Іноді вечеряли всі разом. Про тебе і їхню доньку дбала одна й та сама няня. Це тривало, доки ми з Каміллою не визнали своє кохання.

      – А ваші парні вечори були цікавенькими. Двоє коханців і двоє рогоносців, серед яких і мама.

      – Спершу проживи власне життя, а потім уже засуджуй мене. Ти повіриш, якщо я скажу, що наше кохання було цнотливим?

      – Якщо ти так кажеш, тату, чому б мені тобі не повірити? Наша розмова переповнена іншими абстракціями, які мені не до снаги перетравити.

      – Тома, послухай мене! Якщо чоловік Камілли розвіє її попіл до того, як ти встигнеш виконати моє прохання, усе буде скінчено.

      – Що буде скінчено?

      – Ми. Камілла не змогла стати жінкою мого життя, але я хочу, щоб вона стала жінкою мого посмертя, і для цього потрібен ти.

      – А думку самої Камілли ти запитував? Що тобі відомо про її останню волю?

      – Ми переписувалися двадцять років, невже ти гадаєш, що мені не відома її остання воля?