Закоханий привид. Марк Леви

пива й гепнувся на диван.

      Батько вмостився у кріслі навпроти.

      – Оця твоя звичка схрещувати ноги. Ти навіть уявити не можеш, наскільки вона дратує! Ще за твого життя варто було мені це побачити – і бажання розмовляти зникало.

      – Я тут ні до чого. Я мав надто довгі ноги й не міг вирішити, що з ними робити. Які ще з моїх звичок тебе дратували?

      – Що привело тебе сюди? Відчуття незавершеності?

      – Не нахабній, Тома, я досі твій батько.

      – Ти так наполегливо мене переслідуєш, що про це неможливо забути.

      – Я повернувся, бо хочу попросити в тебе про важливу послугу. Якщо погодишся виконати її, обіцяю дати тобі спокій. Але спершу я хотів би дещо розповісти тобі про себе, якщо тебе це не образить, звісно.

      У відповідь син промовчав, тому батько скипів:

      – Чому ти сидиш, наче води в рот набрав, такий холодний і відсторонений? Ти на мене гніваєшся? Я дав тобі замало любові?

      – Ти наче гора, на яку я повсякчас прагнув піднятися – і водночас боявся дістатися вершини. Ти ж був великим хірургом, що рятував життя, а я… я просто грав на піаніно.

      – То й що? Ти наповнюєш життя красою. Якби ти тільки бачив, як публіка дивилася на тебе! Мене охопили гордість і зворушення. Так, я врятував кількох людей, але мені ніхто не аплодував після виходу з операційної. І не було чути вітань, щойно концерт скальпелів завершувався.

      – А ти, виявляється, схильний до красномовства.

      – Переваги потойбіччя, – поважно відповів батько.

      – Гаразд, я тебе вислухаю, а потім ти даси мені поспати, бо я дуже виснажений. Обіцяєш?

      – Присягаюся! – батько вдав, ніби плює на підлогу. – Так-так, як же мені почати?

      – Може, поясниш свою присутність?

      – На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку відпустку.

      – Маленька відпустка… Як в армії?

      – Ні, але вважай так, якщо хочеш.

      Варто було батькові змовкнути, як Тома вибухнув сміхом.

      – Ти закінчив кепкувати з мене? – поцікавився Реймон.

      – І як тобі могло таке спасти на думку? Я посеред ночі розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здається, мої печалі ще не завершилися, – додав він, витираючи очі тильним боком долоні.

      – Ти потрібен мені, аби закінчити справу, від якої залежить моя вічність.

      – Ну звісно, тепер усе зрозуміло! Тебе відрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своїх пацієнтів. Такий собі Дон Кіхот. І ти вирішив, що син непогано впорається з роллю Санчо.

      – Годі вже клеїти дурня, справа термінова.

      – Що може бути термінового, коли ти мертвий?

      – Одного дня ти зрозумієш, і сподіваюся, це трапиться якомога пізніше. То дозволиш мені все пояснити чи й далі перебиватимеш через кожне слово?

      Тома погодився замовкнути. Він не сумнівався, що переживає чудернацький сон, від якого рано чи пізно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки він слухав батька.

      – Ми з твоєю матір’ю давно перестали бути справжньою парою.

      – Теж мені новина. Ти пішов з дому