Закоханий привид. Марк Леви

осявали терасу кав’ярні «Два маго»9. Тома одразу ж примостився там, щоб насолодитися погодою, і замовив салат.

      Доки офіціант побіг на кухню, Тома вирішив піти купити собі газету в кіоску за два кроки від закладу. Потім повернувся на місце й подякував парі за сусіднім столиком, яка простежила за його курткою і сумкою.

      Він спокійно цмулив пиво, аж раптом почув за спиною свист.

      – Ото вже дурниць наплів твій психіатр, ну справді ж! Якщо твоя свідомість має таке саме пузо, як добрий Марсель, то, певно, важкі в тебе думки. Та щоб вони скисли, всі ці твої Я і Над-Я.

      Тома навіть не намагався відповісти батькові. Він оплатив рахунок, натягнув куртку, безтурботно взяв газету й перетнув бульвар Сен-Жермен, щоб підійти до зупинки таксі. Сів у «шкоду» й попросив водія доправити його до концертної зали «Плейєль».

      Коли машина їхала вулицею Бонапарта, на сидінні біля водія вигулькнув Реймон і повернувся до Тома.

      – Почнімо з того, що між тобою і мною ніколи не було суперництва, до того ж у тебе не було жодних проблем із авторитетами за роки навчання в школі. Я ж протирав штани на всіх тих батьківських зборах.

      – Це мама протирала там штани, а не ти! – виправив його Тома.

      – Ні, ну серйозно, травми дитинства? Чому тоді не вивихи юності? Або виразки старості? Я б міг чимало про них розповісти, це хоча б якась конкретика. У моїй роботі не було нічого суб’єктивного, тільки факти: ми ріжемо або не ріжемо, потім накладаємо перев’язку – і все, крапка.

      Тома повернувся до вікна й почав наспівувати щось собі під ніс, ніби дитина, яка не хоче слухати, що їй кажуть.

      – Бажаєте, щоб я увімкнув радіо? – запитав збентежений водій.

      – Ні, це не допоможе, – відповів Тома. – Значно більше користі буде від тиші.

      – Це камінь у мій город, так? – поцікавився батько.

      – А в чий же ще? Ти хіба не чув, як Сільвен пояснював, що я ще не відплакав за тобою? А коли ти говориш про суперництво… Твої слова щодо психіатрів жалюгідні.

      – У вас психіатричні проблеми? – знов озвався водій із тривогою в голосі.

      – Ось бачиш, що ти провокуєш! – буркнув батькові Тома.

      – Я нічого не провокував, це ви до мене заговорили, – заперечив таксист.

      – А хто з нас двох сьогодні зранку кликав іншого? «Тату? Тату?» Я спеціально зник, щоб дати тобі поспати спокійно. Тебе мати розбудила, а не я.

      – Розбудила від жахіття, що, як я гадав, скінчилося!

      – Оскільки ми зараз на набережній, я можу повернути до лікарні Помпіду, якщо бажаєте, – запропонував водій. – Дістанемося за десять хвилин, дорога вільна.

      – Щиро дякую, та мені не потрібно до лікарні.

      – Звісно, як хочете, але вигляд у вас не дуже. Щоб жодних нападів у моєму таксі.

      – Перепрошую, я повторюю текст театральної п’єси.

      – Ох, тепер зрозуміло, – з полегшенням зітхнув водій. – А що за п’єса? Моя дружина обожнює театр.

      – «Татусь-гіпнотизер»… Трохи складна історія про стосунки батька з сином.

      – Ну ж бо, дуркуй, – втрутився