Закоханий привид. Марк Леви

я не оглянув тебе ретельно, щойно повернувся? Так, пика втомлена, але не виснажуватись у твоєму віці – це ображати саме життя. Я у тридцять п’ять років тижнями працював цілодобово – і нічого, не помер.

      – Та ні, таки помер, – відказав Тома.

      – Годі, прояви хоч трохи поваги. Наскільки мені відомо, я добре тримав удар. Запевняю, у тебе все добре зі здоров’ям. Якщо викличеш швидку й поясниш, що базікаєш із батьковим привидом, то тебе оглядатимуть уже в клініці Святої Анни10.

      «А так же і є», – подумав Тома. Батько сприйняв його мовчання як дозвіл продовжувати далі.

      – Камілла нещодавно померла, – мовив він, опустивши голову, ніби враз занурився в задуму. – Ти що, так і мовчатимеш?

      – А що я, по-твоєму, маю сказати? Шкода, що вона померла, але я її не знав.

      – Вистачило б і доброго слова. Тепер, опинившись по цей бік, ми вирішили нарешті возз’єднатися… назавжди.

      – Страшенно радий за вас, але як це стосується мене? Хоча знаю: того дня, коли не стане мами, мої страждання навіть не зможе полегшити думка, що ви тепер разом.

      – Годі лицемірити, ти першим казав, що наше розлучення стало для тебе полегшенням.

      – Гаразд, але до чого у ваших планах на вічність я?

      – Оскільки ти вже заговорив про вічність… хоча це поняття дуже відносне… щоб ми змогли її розділити, нас потрібно з’єднати.

      – Даруй?

      – Перемішати, якщо так тобі більше подобається. Ти мусиш лише пересипати суміш з однієї урни в іншу й добре потрусити. Щойно наш попіл розвіють, ми станемо вільними й навіки поєднаними. Не дивись на мене так, це не я запроваджував світовий порядок і точно не я встановлював правила. Звісно, нас можна було поховати поруч, але, по-перше, для мене це вже надто пізно, а по-друге, навіщо задовольнятися халабудою, якщо можна отримати велетенську терасу з виглядом на море?

      – Яка халабуда?

      – Могила або склеп! Не кажучи вже про сусідів навколо. Ми з Каміллою хочемо провести вічність на свіжому повітрі. Я ж не прошу тебе зняти місяць із неба.

      – А що саме ти в мене просиш? – затамувавши подих, запитав Тома.

      – Це простіше нікуди. Через три дні Каміллу ховатимуть. Тобі треба лише прийти на церемонію, зачекати на кремацію, а потім якось конфіскувати її урну, змішати мій попіл з її – і вуаля, справу зроблено.

      – Ти забув сказати, що треба ще добре потрусити, – насмішкувато додав Тома.

      – Це самоочевидно.

      – Отже, підіб’ємо підсумки. Ти хочеш, аби я приперся на похорон не знайомої мені жінки, яка була твоєю коханкою, і викрав те, що лишиться від її земної оболонки, з-під носа в її родини.

      – Точно!

      – Краще б ти попросив місяць, його було б легше зняти з неба. І де ж відбудеться її похорон? – іронічно запитав Тома.

      – У Сан-Франциско.

      – Ну звісно, – видихнув він.

      – Чому ти постійно повторюєш це «ну звісно», ще й таким дивним тоном?

      – О, то справа в дивності мого тону?

      – Звісно, ти якось дивно реагуєш.

      – Мабуть, якби її ховали на цвинтарі Пантен чи на Пер-Лашезі, це було б