Закоханий привид. Марк Леви

бачиш, варто лишень про це заговорити, як спогад розвіюється. А хто ще навідував тебе уві сні? До батьківської постаті повернемося пізніше.

      – Я вже казав: Софі.

      – Софі, з якою ти розійшовся, бо не зміг узяти на себе відповідальність і вибудувати з нею справжні стосунки.

      – Так, зрештою, мабуть, – буркнув Тома.

      – Але вона насправді цього бажала.

      Тома знову кивнув.

      – А хто ще?

      – Мати і хрещена.

      – Дві жінки, яких ти любиш усім серцем і яких ніколи не зміг би відштовхнути. Дві жінки, з якими ти ніколи не змагався, як це часто бувало з батьком.

      – Я не бачу зв’язку.

      – А я бачу. І все, більше нікого?

      – Ніби нікого. Був іще перехожий на вулиці. Його слова не мали сенсу, але вони розважили мого батька. Тато зробив алюзію на якогось гумориста, зазначивши, що я надто молодий, аби його знати.

      – Може, ти і надто молодий, але наділений дуже ясним розумом, який скористався безликим перехожим, щоб нагадати тобі про дитячі травми. Це втілення неуважності дорослих, які не чують того, що їм кажуть діти. Гадаю, ти розумієш загальну ідею. Тепер тобі краще?

      – Можливо, але досі лишається невеликий сумнів.

      – Тоді поставлю ще одне запитання, аби повністю тебе заспокоїти: ти певен, що не пропустив нікого з тих, про кого згадував?

      – Диригента?

      – Диригент! Утілення влади – і не будь-якої. Він єдиний, хто, на твою думку, може оцінювати твою майстерність і схвалювати її. Пригадую, в наші шкільні роки в тебе було чимало проблем з авторитетами. Ми вже наближаємось до мети, але декого бракує, і не випадково ти досі його не назвав.

      – Сільвене, щиро, я гадки не маю.

      – Ну, звісно, себе розгледіти найважче. Подумай іще.

      – Марсель?

      – Точно. Марсель, світлотехнік. Він вмикає і вимикає світло, а також доповнює всі свої фрази словами «Повірте мені».

      – А до чого тут узагалі Марсель?

      – Марсель – це твоя свідомість. Твоє Я і Над-Я, що постійно перебувають у конфлікті. І все це жахіття, яке видається тобі настільки реальним і виринає, ніби випадково, на роковини батькової смерті, – це нагадування свідомості, яка каже тобі: «Мій маленький Тома, ти ще не до кінця відплакав по батькові, і навіть якщо Марсель каже “Повір мені”, Над-Марсель радить йому не вірити, адже тобі ще слід пройти довгий шлях».

      – Усе це сказав мені Марсель?

      – Так, – поважно відповів психіатр.

      – Якщо ти вважаєш, що він мені таке сказав, я тобі вірю.

      – Ось бачиш, ти замикаєш коло. Ти віриш мені, віриш Марселю, віриш абсолютно всім, але зараз головне, щоб ти повірив у себе, прийняв, що поруч більше немає батька, який може тебе захистити, а також прийняв власну смертність і більше не боявся заводити стосунки з якоюсь новою Софі. Я б із радістю провів весь день у твоєму товаристві, але на мене чекають інші пацієнти, і їхні стани значно складніші за твої. Розважся сьогодні ввечері. Ти не гратимеш фальшиво, твоя мати буде на сьомому небі, і ні Софі, ні привид твого батька не