Чужинець. Сімона Вілар

чолов’ягою з довгим густим волоссям і різким звіриним запахом. Прийняв він Торіра у просторій, вистеленій хутрами, землянці. На відкритих волохатих грудях Мутьяна висів величезний медальйон, на могутніх раменах – накидка зі шкури світлого вовка, на голові – вінець із коштовними каменями, фініфтю та перлами скатними. Така розкіш здавалася надмірною, погано пасувала до його варварського вигляду. А очі Мутьян мав маленькі, хитрі й розумні.

      – То це ти, витязю, душу мого братика Турячого Мала в себе взяв? Що ж, я завжди радий з родичем чашу-братчину осушити.

      І всміхнувся хитро.

      Торір гадав, що він давно навчився пити не хмеліючи. Та не з Мутьяном було йому змагатися. До кінця учти сам не пам’ятав, що набазікав князькові. А зранку прокинувся одразу з трьома дебелими баберами – наложницями Мутьяновими, яких той прислав ублажати гостя.

      Пізніше, коли Рись вилив йому на голову кілька відер холодної води, Торір розпитав, що саме він встиг наговорити Мутьяну? Виявилося, що пообіцяв господареві Іскоростеня допомогти захопити на Дніпрі караван суден новгородських, які невдовзі мали вирушати зі Смоленська на південь. Але новгородці були союзниками Торіра, вони належали тим, хто йому справу доручив. Одначе тепер слово Мутьяну вже було дане. Та й вінець позичити для перунників Мутьян пообіцяв, якщо допоможе варяг.

      Торір відфиркувався, струшуючи воду, що лилася на голову. Потім зірвав жмут трави, почав обтиратися. Помітив, як поглядає на нього Рись.

      – Кажи.

      Рись задумливо потер густу щетину на щоці.

      – Не відпустить тебе Мутьян. Потрібен ти йому. Аби підучив, і як городи брати, і як лодії топити.

      Торір же подумав, що зараз Рись зраджував свого вождя, даючи зрозуміти, що для нього чужинець ближчий за власного князя. Наворопнику був потрібен серед деревлян такий ось надійний чоловік. І не потрібен хитрий Мутьян.

      – А ти, Рисе? Чи хотів би сам князем деревлянським стати?

      На Рисеві зараз не було бойової полуди, і здавалося, що по його обличчю геть усе можна було прочитати. Але ж ні. Тільки завмер на мить, повіки опустив. А коли поглянув – його крапчасті очі палали вогнем.

      – Я ж бо завжди під кимось ходив. Тепер же виходить, ти позвизд[74] у моїй долі. Тебе мені боги послали, пам’ятаючи треби мої багаті.

      «Ач як його занесло», – тільки й подумав Торір. Поспішив отямити Рися:

      – Я тільки спитав. А там побачимо, як вийде. Поки що постарайся звести мене з волхвами. Допоможеш мені – і я тобі допоможу.

      Мутьян страшенно докучав Торіру. Та все вінець ромейський небаченої коштовності перед ним вертів, немов жінку яку цяцькою спокушав.

      – Послужи мені, чужинцю прийшлий, я ж нікому тебе кривдити не дозволю, добром мене згадаєш.

      Але Торір пам’ятав, про що казав йому Рись. І увесь час помічав, що за ним назирають. Але навіть у доглядників Мутьянових не виникло підозри, коли чужинець, що назвався Малом, почав навідуватися до Перунового капища. Що ж, Перунові кожен, хто меча носить,

74

Позвизд – у слов’янській міфології старший вітер, вважається богом бурі, тут вжито у значенні «вітер змін».