Чужинець. Сімона Вілар

а сам деревлян навів!.. Нехай же Кровник[73] живцем забере тебе до часу!

      І плюнув у бік Торіра.

      Натовп деревлян сколихнувся і завмер. Торір майже на дотик відчував їхні погляди, відчував, як вони чекають, що робитиме ватажок. Сам же дивився на блідого від ненависті дреговича. Він теж упізнав зухвальця – це був той самий юнак, що побивався за жертовною дівчиною. Тоді це було безглуздо. Зараз же своєю витівкою він звів майже нанівець усі зусилля Торіра врятувати дрегву. Торір помітив, як звузилося круг нього кільце деревлян, помітив стривожений погляд Рися. А цей білявий дрегович навіть осміхається. Зате волхви спохмурніли. До цього трималися з гідністю, тепер відступили, переглядаючись.

      Торір відчув, як скипає гнівом. А заговорив – голос звучав спокійно, навіть поблажливо:

      – Дурень єси. А з такими дурнями знаєш, як учиняють?

      Він ступив крок уперед, зробив різкий випад і, як учили його ще араби, натиснув пальцями в певні місця на горлі дреговича. Той одразу витріщив очі, задихнувся, посірів. Торір не став чекати, поки дрегович упаде, схопив за волосся, різко нахилив, затиснувши голову хлопця між своїми колінами, і ривком зірвав із поваленого ногавиці, оголивши зад. Сам же спокійно розстібнув ремінь на поясі, склав удвічі і, замахнувшись, із силою оперіщив білі сідниці дурноголового дреговича. Раз, ще і ще раз.

      Ремінь зі свистом розтинав повітря, голосно періщив по тілу. На заду дреговича спухли багрові смуги. Той рвонувся, заволав. Але варяг тільки сильніше стискав його голову коліньми. Ох, і шмагав же він його – злий був страшенно.

      У натовпі деревлян хтось засміявся. А за мить надривно реготав увесь натовп. І не чекали подібного, і сторопіли, і весело усім стало. Навіть сльози виступили на очах од сміху, витирали їх ще скривавленими руками, розмазуючи по обличчю бойове розмалювання. А Торір, даючи вихід величезній напрузі, безперестанку поров дурня, що пручався і виривався з усіх сил.

      Коли ж нарешті відпустив його, хлопець знесилено впав. Але варяг підняв його ривком, стусонув у бік.

      – Ходи, дурню! Нехай мамочка дасть тобі каші й наставить своє дитя на добрий розум.

      Тепер і деревляни штовхали хлопця. Кричали крізь сміх:

      – Забирайся, нехай мамочка цицьки тобі дасть!

      А Торіра несподівано охопила млявість. Дивився, як волхви ведуть полонених крізь розвеселілий натовп деревлян. Останній з волхвів озирнувся на варяга і ледь помітно кивнув.

      Торір пішов геть. Відчував безмірну втому. І хотілося лише одного: побути в тиші, відпочити, змити з себе кров.

      Пізніше його відшукав на березі Прип’яті Рись.

      – Ну, ти й далі з нами, чи як?

      Рись усе ще був у бойовій маскувальній полуді, вуса його злиплися від крові. Торір же щойно вийшов із річки, краплі води блищали на м’язах його грудей, стегон, ніг.

      – Я тепер поїду вглиб землі вашого племені. Чи візьмешся провести?

      Рись замислився. Сів, заходився розмотувати

73

Кровник – бог вічної муки, який очікує усіх злочинців після смерті.