Чужинець. Сімона Вілар

набагато більше. Дерлися з тесаками в зубах, метали ножі, сулиці. Усе ж поки що їх раз за разом відкидали.

      Торір потрапив у кільце добре навчених північних вікінгів. Він одскочив, притиснувся до борту, відбивався. Метнув ножа, підставив щит, рубонув по ногах, відштовхнув щитом. Рука скоро заболіла, приймаючи удари на щит. Поряд саме вчасно наспів Мутьян – ревів, орудуючи величезною ґудзувуватою палицею.

      Несподівано спалахнуло вітрило. Вікінги на мить одскочили. Загаявся тільки купець. Щось кричав про крам, про те, щоб оберігали його. Торір устиг цим скористатися, підскочив до купця, чиркнув його мечем по горлу так, що голова у волохатій шапці почала відкидатися, мов кришка короба. Підхопивши за поперек усе ще вертикально стояче тіло купця, Торір з усієї сили штовхнув його на варягів. І тут краєм ока побачив Карину. Її намет зайнявся від палаючого вітрила, і дівчина вискочила надвір. Бігла, мов сліпа, просто на Торіра. Він миттю спіймав її за косу, рвонув, перевертаючи, тягнучи за собою, звалився з нею по веслах у воду, мимоволі перекинувши довбанку з деревлянами, що саме нагодилася. Інші й далі лізли, дерлися вгору, туди, де над бортом дико ревів сп’янілий від бойового шалу Мутьян.

      Торір не відпускав Карину. Вона, не впізнаючи, відбивалася в місиві тіл, заважаючи йому плисти. Торір пірнув з нею під воду, виринув. Щоб хоч якось утихомирити, оглушив дівчину ударом руків’я по голові. Знову пішов під воду, випірнув. На мить завовтузився, ховаючи меч, відпустив Карину, і вона одразу ж безсило пірнула під воду. Він злякався, підхопив її упоперек тулуба, загрібав воду однією рукою, другою, утримуючи обличчя Карини на поверхні, відштовхував плаваючі мертві тіла і поранених, що судомно хапалися за них. Тільки б дістатися до берега, до мілководдя. Йому зараз байдуже було до деревлян, до їх князя, до палаючих кораблів новгородців. Це не його війна, він хотів вийти з неї. Хотів виплисти, попри течію, порізи і рани, важку кольчугу і ломоту в усьому тілі.

      Нарешті течія підхопила його і понесла за собою. Торір плив, гребучи до берега. Під корчами на мілководді відчув ногами мулке дно. Збиваючи воду, тягнучи безсиле тіло Карини, вибрався на берег. Сів, одсапуючись. За низько нависаючими деревами він не бачив битву на воді, чув лише брязкіт заліза, вигуки, чийсь одчайдушний крик – заклик рятувати Мутьяна. Торір зараз і не думав про те, чи врятують того, чи згорять судна, чи відіб’ються його співвітчизники-варяги від деревлян.

      Він повільно схилився над бездиханною Кариною. Плескав по щоках, повторював її ім’я. Вона нарешті слабко застогнала, розплющила очі, знову заплющила в напівнестямі. Потім зітхнула і перевернулася на бік. І ще неусвідомлено, якось по-дитячому безпорадно припала до варяга. Торір завмер, обіймаючи її, підтримуючи. Сам не помітив, як запосміхався.

      Роздiл 5

      Карина розрізняла дзвінкі дівочі голоси, що виводили пісню:

      Ой, ти, білая нитко,

      На сонячне світло ясне…

      Карині здавалося, що вона у себе в селищі, де подібно наспівували