Чужинець. Сімона Вілар

варягів побоювалися. Знали їх уміння в бою, та ще й на водах. Мутьян же свого чужинця як запоруку перемоги виставляв. Мовляв, один сіверянин знає, як інших побити.

      Торір, ледь розсунувши очерети, дивився, чекаючи, коли перша лодія досягне місця, де деревляни перегородили річку корчами та буреломом. На першій лодії, напевно, досвідчені стерничі, помітять по бурунах перешкоду під водою, уповільнять хід. Ось тоді…

      Йому не хотілося цього «ось тоді». Підсвідомо бажав, щоб відбилися союзники-новгородці. Проте в очах деревлян, в очах Мутьяна це буде визнанням його, Торіра, слабкості. Що ж, доведеться постаратися. Як вчить місцеве прислів’я, коли взявся за гуж…

      Торір помітив, що на першій лодії головним був ставний бородатий купець у високій кунячій шапці. Походжав уздовж бортів поважно, щось наказував охороні. Іноді зупинявся на кормі, де під напнутим сукном лежали пакунки з крамом, а часом підходив до щогли, біля основи якої було напнуто невеличке шатро. Ураз запона шатра відкинулася, і з’явилася дівиця. Вийшла, стала біля купця.

      Торір навіть очі протер, ніби не вірячи собі. А вона виникла перед ним як видиво – висока, зграбна, довга чорна коса на груди перекинута, чоло перев’язане строкатою тасьмою. Купець пильно про неї дбає, це помітно, під руку намагається узяти. Вона ж ніби й не дивиться на нього. Манера триматися усе та сама, князівська, голову тримає майже з ромейською гідністю.

      Коли Торір зрозумів, що перед ним Карина, першим його почуттям була несподівана засліплююча радість. Це ж треба, і не згадував майже, а як побачив – душа заспівала. Але радість ущухла, подолана страхом. Адже він сам навчав деревлян, як напасти, як лодію брати, пощади не знаючи ні для кого. Он як зиркають люто, не стримати, не зупинити їх тепер. Тож як попадеться їм Карина… І чого, питається, не сиділось їй під тихим дахом знахарки? А тепер…

      Він пробрався крізь зарості туди, де ховався в човні за осокою Мутьян.

      – Зараз сам поведу воїв. Своїх же попередь, щоб дівку з чорною косою не чіпали. Моя вона.

      Мутьян глянув глузливо. Бач, як заметушився чужинець. Не огинається більше, не ухиляється від нападу. А щоб дівку чорнокосу приберегти… Чи сам не розуміє, що, коли б Мутьян і віддав такий наказ, про нього дізнаються лише ті, хто на цьому березі. А як бути з тими, хто в засідці на тому боці зачаївся?

      Торір був напружений. Помітив, як ощирився Мутьян, очікуючи сигналу. Вуста в густій бороді кривилися в недобру посмішку.

      Із заростей було видно, як стерничий на першій лодії помітив бурелом, що перегороджував течію, подав знак, і лодія уповільнила хід, ряди весел опустилися, гальмуючи рух.

      – Слушний момент, князю, – мовив Торір. – Не упусти нагоду.

      Мутьян негайно, склавши особливим способом долоні біля рота, прокричав диким пугачем, подаючи сигнал.

      І зараз же вузькі довбанки нестримно рвонули від обох берегів навперейми каравану. Пливли поки тихо, не витрачаючи сил на виття, зберігаючи їх для веслування.

      На лодії їх помітили. Охоронці