Чужинець. Сімона Вілар

найродовитіші могли собі дозволити мати комоня. А тут такий огир… Та й як тримається на ньому їхній ватажок – немов єдиним тілом з конем стає. Ех!

      Але по коню впізнали Торіра волхви з капища. Надвечір назавтра навіть наважилися вийти, підійшли ближче. Деревляни їх не зачепили: вбивати перунників навіть у них вважалося святотатством. Волхви ж, відкликавши Торіра, погрожували проклясти, вважаючи, що саме він і навів деревлян. Мусив схилитися перед ними, їсти землю, доводячи свою непричетність до набігу. Ні, він аж ніяк не ворог дреговичам. Його зло торкнеться тільки киян, що сховалися в дитинці.

      – Я сказав уже: мені лиш владу Аскольда з Диром знищити потрібно.

      Волхви зиркали один на одного, скрушно хитали головами, перебирали амулети.

      – Бачимо велику силу в тобі, чужинцю. Проте її недостатньо, аби приборкати деревлян, коли вони захочуть убивати. Але послухай: скоєного не повернеш, ти вже розохотив зайд, і вони спалять Туров. Про це і вогонь гуде, і вітер несе звістку, і вода плеще. Це воля богів, не твоя. Але присягнися в одному: ти назавжди покинеш нашу землю.

      І Торір зробив останню спробу:

      – Якщо я врятую дреговичів, що сховалися в граді, чи послухаєте мене? Чи залишитеся вільним племенем, не будете оглядатися на Київ і полянських князів-варягів?

      Волхви перезирнулися, і щось промайнуло в їхніх очах. Старі вже були, пам’ятали вільний час, коли дреговичі нікому не підкорялися.

      – Ти спершу переможи, – тільки й мовили перунники і пішли, не оглядаючись.

      Увечері Торір, сидячи верхи на Малазі, розмовляв зі своїм воїнством.

      – Завтра візьмемо дитинець Турова. І його комори, і кліті, і казна його – усе ваше. Дружинники полянські теж ваші. Хочете – вбивайте, хочете – беріть у полон, якщо кому потішно, щоб його нужник чистив витязь із Дирової дружини.

      Деревляни дружно зареготали. Може, тепер не лише про смертовбивство думатимуть. Він же провадив далі: про те, що не буде їм великої честі, якщо порішать беззахисних дреговичів у граді. Деревляни одразу принишкли, а Торір відчув застережливий погляд Рися. Але наполягав на своєму. Покликав на милосердя деревлян, якщо їм відоме таке слово.

      Проте деревляни заремствували, дехто навіть вигукнув гнівно:

      – Пощо нам дрегву жаліти? Гидота вони болотна, жаб їдять.

      – То навіщо ж їхньою поганою кров’ю бруднити благородний булат? Чи не ліпше, якщо вони данину платитимуть доброхіть?

      Не вийшло. Як і Рись, вони не бачили в цьому глузду.

      – Пощо нам дань од дрегви? Нас данню ніхто не обкладав, тож і нам чужого не треба. Своє ж візьмемо й так.

      Торір більше не переконував. Можливо, потім, коли вони втомляться після бою, він знову спробує заступитися за дреговичів. А Рисеві сказав:

      – Ти у бій не надто рвися, тримайся ближче до мене. Можливо, у тому для тебе і не велика слава, але зваж: почесті й перемога залишаються тому, хто вціліти зуміє.

      Рись подивився з розумінням. Невже