Чужинець. Сімона Вілар

на напівлюдей-напівтварин. Торір незабаром вирізнив серед них високого деревлянина, очевидно, ватажка. Той, оточений гуртом сподвижників, віддавав накази. Самого його розгледіти було неможливо – увесь у чорній турячій шкурі, що волочилася на кшталт накидки, на голові туряча личина з розложистими рогами. Він частіше за інших підходив до принишклого дитинця Турова, але зупинявся на безпечній відстані, щось вигукуючи і погрожуючи кулаком.

      Торір навіть презирство до нього відчув. Хіба це вождь? Але тут деревлянина-тура окликнули, покликали туди, де відбувалася дільба здобутого. Оскільки зі здобичі вождеві належить перша частка. І він пішов туди, де зігнали полонянок. Вибрав собі одну, молоду, огрядну, з розтріпаними косами. Вона ревіла, запинаючи розхристану пазуху сорочки. І, мабуть, цим викликала у деревлянина нестримне бажання задовольнити хіть. Схопив жертву за волосся, поволік. Навкруги вдоволено зареготали. Але не порозумілися, либонь, ватажок із полонянкою. Ніби й місце спокійне опріч знайшов, шпурнув тілисту обраницю додолу. Однак молодиця виявилася несподівано дужою, і вони довго борюкалися під регіт і вигуки деревлян, що спостерігали за ними. Мелькали оголені стегна полонянки, злітала важка чорна накидка насильника. Збоку здавалося: буцає жінку звір. Та ось він несподівано відскочив, заревів, ухопившись за промежину. Сміх його соратників перетворився на рев. Але деревлянинові-туру було не до сміху. У гніві вихопив тесак, ще мить – і заколов би норовливицю. Але та ухилилася, зірвалася на ноги. Попри свої огрядні форми, дикою козою метнулася геть, у зарості. Деревлянин, усе ще згинаючись, гарчачи, мотаючи рогатою головою, кинувся слідом.

      Торір несподівано зрозумів, що утікачка і переслідувач мчать просто на нього. Озирнувся. Лісок тут був обходжений, кущів мало, сховатися йому не було куди. А жінка вже підбігала. Торір вийняв меч, присів за непримітною осикою. Вони були вже поруч – утікачка і «тур», що наздоганяв її.

      Ймовірно, можна було й відсидітися собі тихенько, але Торір уже вирішив. Підвівся на повний зріст, ступив крок уперед. Коли жінка побачила воїна з мечем, що з’явився з мороку, остовпіла.

      – Геть, дурна!

      Навіть огрів мечем легенько – плазом, щоб пристрашити. Вона так і одскочила вбік. І зараз-таки на варяга вибіг деревлянин у турячій шкурі.

      Тут, за деревами, від града їх не було видно. Торір діяв рішуче. Не чекаючи, доки вождь опам’ятається, наскочив на нього, встромив меча, крутнув, ламаючи кістки і розпорюючи живіт. Повергнений захрипів, затіпався у передсмертних корчах. Торір вирвав меч із тіла, одразу ж опустив знову, розрубуючи череп. Деякий час возився, зриваючи із ще теплого тіла чорну шкуру, накинув її на себе. Потім заходився потрошити деревлянина. Було гидко, але він переборов себе. Вирвав рукою ще живу печінку. Перехопивши попід пахви меч, покопирсався долонею в розкроєному черепі, витягнув холодець-мозок. Густа кров масно стікала поміж пальцями.

      Деревляни біля града, либонь, запідозрили лихе. Кілька з них рушили