Чужинець. Сімона Вілар

здогадався Торір.

      І здивувався, як несподівано нестримно і люто вони вчинили напад.

      Варяг раптом заусміхався, немов подія потішила його, кинув погляд туди, де височів ідол Перуна.

      – Я твій, Громовержцю, – він зробив шанобливий жест убік божества, накресливши зигзаг блискавки в повітрі. – Ти почув мене і допоміг!

      Однак зосереджуватися на молінні зараз, серед бучі, що зчинилася, не було часу. Та й Перун не ображається, коли в гарячий момент до нього не звертаються. Божеству війни головне – щедру жертву принести. Кров’ю, перемогою. І Торір уже дав уявну обітницю, що проллє кров на честь Перуна. І знав чию – дрегви миролюбної.

      А тим часом він лише дивився, оцінюючи те, що відбувається. Бачив, як усе нові виючі звірині силуети вриваються у розбурханий жахом натовп, як то там, то тут спалахують покрівлі жител, як повзе над землею чорний дим, як злітають і опускаються руки із занесеною вгору зброєю. А дрегва… Чоловіки втікали, жінки верескливо прикликали дітей, захмелілі незграбно підводилися і притьмом падали під ударами тесаків нападників. Дехто з дреговичів усе ж чинив опір, відбивався тим, що траплялося під руку: голоблею, рогачем, бичачою кісткою. Але більшість людей усе ж розбігалися. Вони перекидали столи, за якими щойно самі ж бенкетували, торгові рундуки; пролазили попід возами, стрибали через полум’я, мчали бозна-куди. Ті, хто не зовсім утратив глузд, поспішали до капища: якщо встигнуть забігти за огорожу, їх не скривдять, бо під захистом священного місця навіть дикуни-деревляни не наважаться їх погубити. Але тих, хто в паніці метався або, подурівши, мчав до річки, до лісу, – кого рубали, кого арканили петлею, валили на землю. Проте більша частина дреговичів звично кинулася під захист дитинця Турова. Звідти вже висипали захисники-поляни, обороняли втікаючих.

      Спостерігаючи зі свого укриття, Торір бачив, що дружинники полянські не дурно їли хліб дрегви. Невідомо, коли вони встигли отямитися, вишикувалися стіною, зімкнули щити, стримуючи натиск деревлян, відступали повільно, даючи людям час заховатися за гостроколом. Самі ж оборонялися шалено. На них із вереском і виттям набігала дика орда деревлян і хвилями відкочувалася назад, даючи простір наступній хвилі. На землі залишалися забиті, оглушені, поранені з обох боків. Але нападники переважали, просуваючись уперед, не вмінням, а кількістю. І лави полянських хоробрів-захисників рідшали; вони відбивалися, та вже було зрозуміло, що усі вони смертники.

      Торір навіть трохи підвівся.

      – Нехай світлий Вирій зустріне вас, витязі! А ці… Ех, не вміють воювати варвари.

      Це стосувалося вже деревлян. На думку Торіра, їм слід було не змагатися в бою з навченими воїнами, а намагатися захопити ворота дитинця. Та ось ворітниці здригнулися, почали зближатися. Зачинилися.

      Деревляни якщо навіть щось і зміркували, то запізно. Зігнали свій гнів на захисниках перед градом, усіх порубали жорстоко, у полон не брали. Але для витязя більша честь – полягти у бою, ніж носити нашийник