Чужинець. Сімона Вілар

волхви не розуміли, для чого їм якихось одновірців із далекого Новгорода підтримувати, якщо вони й так у пошані живуть. А нового князя визнати… Навіщо? Їм і під киянами непогано. Своє ж бо вони мають, а більшого й не потребують. От коли раптом сплохують витязі полянські, не зуміють силу втримати – тоді й про інших властителів погомоніти можна. Торір запам’ятав ці їхні слова. І увесь наступний день він блукав побіля рубленої фортеці, оглядав усе. Та тільки засмучувався. Недаремно дреговичі так пишаються Туровом над Прип’яттю. Величний город. Хоча взяти його можна. От тільки хто піде на це? Аж ніяк не мирна дрегва, задоволена своїми захисниками-полянами. От якби деревляни… Але де ці небезпечні любителі набігів? Мирно навкруги, шумить град, звучать дудки, сопілки, водять на лужках коло парубки з дівчатами. Свято як-не-як. День водяника Прип’яті.

      До полудня усі зібралися біля кручі над річкою, дари водяникові підносити. Спочатку так, дрібниці: півнів зі зв’язаними лапами кидали у воду, голубам голівки скручували, теж пускали за водою. Дівчата, співаючи, опускали на хвилю гірлянди квітів. Потім чоловіки бика привели, міцного, темного, з велетенськими рогами – явно з благородною домішкою крові диких турів. Жрець-волхв оглушив його майстерно, одним ударом. Скинули тушу з обриву, здійнявши хмару бризок.

      Потім наспіла черга віддавати водяникові наречену. Одну з перших красунь віднайшли волхви у селищах. І ось стоїть вона на березі, струнка, у білій вишитій сорочці, з вінком на розплетених русявих косах. Стоїть спокійно, лише трохи похитується – обпоїли її волхви зіллям, щоб долі своєї не страшилася. За звичаєм, перед жертвопринесенням з нею найвідоміші нарочиті мужі злягалися, щоб знав владика Прип’яті, що не якусь там зневажену миршавицю йому пропонують, а таку, якій найпочесніші мужі честь виявили. А більшість із почесних – витязі полянські. Так і привели красуню з розкритих воріт дитинця[70].

      Жерці монотонно виспівували гімни, здіймаючи руки до неба. Потім один різко штовхнув жертву з обриву. І чи то невдало зіштовхнув, чи, може, в холодній воді опам’яталася дівиця від дії дурманного зілля, та тільки заволала вона відчайдушно, заборсалася з усієї сили. Її зносило течією, а вона все кричала, не тонула, благала врятувати.

      Торір помітив, як до кручі підбіг русявий хлопчина, немов хотів кинутися услід за дівчиною. Та волхви разом накинулися на нього, утримали.

      – Не гніви Прип’ять, юначе!

      – Я ж благав, просив, – побивався хлопець. – Моя б вона була. А так усякий її… А я…

      – Не гніви Прип’ять! – обурювався натовп.

      Уже не стало чутно вигуків жертви, її голова занурилася у здійняті вітром над омутом річкові хвильки. А люди все перемовлялися: погано йшла до водяника наречена, не давалася.

      Та невдовзі про це забули. Ігрища, веселощі, тривали. На полянах уздовж берега розклали вогнища, смажили цілі туші, по руках ходили ковші з брагою, з медом хмільним, знову надривалися дудки, дзвеніли сопілки,

70

Дитинець – укріплений центр давньоруського міста.