Чужинець. Сімона Вілар

Києва грабувати наважувалися.

      Ось у такому краю опинився тепер Торір, наворопник Олегів. Зумів зацікавити волхвів на капищі, і вони, коли настав час, дали йому провідника, щоб до Прип’яті вивів. Але час цей настав не одразу. Весна з таненням снігів затримала його надовго, та й уже коли в дорогу вирушив, пересувався болотяним краєм не так швидко, як сподівався. У землях дрегви й пішому пройти важко, не те що кінному проїхати. Текло в місцевих лісах безліч річок із багнистими берегами і заводями, а малих струмків та річечок було стільки, що годі й злічити. Під час весняних повеней вони виходили з берегів, зливаючись у суцільне водяне поле в лісах. Тож Торіру з Малагою доводилося не так їхати, як плисти на довгому човні-плоскодонці. І все лісами, де нескінченно стояла вода, темна, нерухома, з хижками на палях, що зрідка здіймалися над водою, та ще зроблені з колод гаті іноді сполучали поодинокі острівці, де ховалися капища.

      На таких капищах жерці-волхви з якимось подивом прислухалися до слів посланця великих перунників із півночі. Звичайно, їм хотілося б вивищити Перуна Громовержця над іншими богами, а для цього прислужитись трохи. Хіба трохи? Аж видовжувалися обличчя волхвів. Та щоб позбутися влади Аскольда і Дира, здавалося, потрібно буде і небо, і землю перевернути.

      Торіра дратували їхні сумовиті, розгублені обличчя, їхні сумніви, боязкість. Та й капища Перуна тут були поганенькі, бідні. Не надто, видно, шанували бога війни і грому болотяні дреговичі. Більше молилися Сварогу – богові вогню, молилися Велесу, Роду, Сонцю-Хоросу, але понад усе шанували всяку нежить лісову: лісовиків, водяників та болотяників. Звично їм так було, іншого й уявити не могли. Але до посланця ставилися з повагою, давали провідників. От тільки, казали, нехай вода спаде. А коли спаде? Весняна повінь була саме в розпалі, перелітні птахи летіли зграями, гніздилися в заводях. Заводі ж були скрізь, куди не кинеш оком.

      До великої річки Прип’яті варяг дістався тільки у другій половині квітня. Завантажилися з конем у довгу лодію, вирушили проти течії, тримаючись ближче до північного берега – берега дреговичів. На протилежному ж березі хазяйнували люті деревляни. Торірові веслярі підозріло косували в той бік.

      – Вода спадає. Поганий час. Час, коли від деревлян якраз можна сподіватися набігу.

      Але поки що все було тихо. Та все ж веслярі просувалися обережно своєю стороною річки. Іноді їх окликали з берега. Доводилося причалювати. А не причалиш, зараз же з десяток човнів охоронних услід кинуться, засвистять стріли з риб’ячою отрутою. Однак волхв-супровідник заспокоював місцевих. Волхви – люди мирні, їхня справа з богами спілкуватися, через те й шанують їх. Часто навіть у гості запрошували. Торіра ці зупинки в дорозі тільки дратували. Та на одне звернув увагу: його дреговичі не знали, а ось про коня його прочули. У якихось поселеннях старійшини починали навіть торгуватися, бажаючи прикупити собі такого рідкісного скакуна. Але волхв-супровідник