Чужинець. Сімона Вілар

Підвівся, заходив по двору, кружляючи до плоту і назад. Іноді бачив у темному небі полиски далекої заграви – то за річкою все ще догоряв Копись. Але це вже в минулому. З цим він упорався. І тепер він на цьому березі, у краю дреговичів. Йому про це думати потрібно, а він… Він усе про Карину, про цю черевату хвилюється. Причому черевату не від нього, а невідомо від кого. Сказала ж Енея, що реченець великий. Значить, не може бути це дитя його. А запитати Карину – так, мабуть, не зізнається. Адже напевно думала, як це у жінок заведено, байстря своє на нього повісити.

      Вже зовсім розвиднилося, коли скрипнули двері й на порозі з’явилася худа, згорблена постать знахарки.

      – Усе, хоробре. Що можна було зробити – зроблено. І якщо вогневиця-лихоманка не зжере твою милу та не стече вона кров’ю – жива буде.

      У напівтемряві хижки пахло утробно, кров’ю пахло. Карина безсило покоїлася на лежанці. Обличчя бліде, коса до підлоги звісилася, до скронь прилипли мокрі пасомка. Її трясла лихоманка, проймав дрож. Енея їй на живіт грудки льодяні укладала, читала півголосом замовляння-заклинання.

      Карина пролежала непритомною майже добу. То вогнем горіла, то тремтіла вся. А то затихала так, що Торір схвильовано схилявся над нею, прислухаючись: чи дихає?

      Вона опритомніла тихо. Він тільки помітив, що дивиться на нього сяючими очима.

      – Торшо… Прости мені. І дякую, що не залишив, соколе мій ясний.

      А надвечір знов пропасниця. Марила. Проте вже за кілька днів кровотеча у Карини припинилася. Енею це заспокоїло. Сказала варягові:

      – Вона у тебе сильна. Вичухається.

      Але їхати Торір вирішив, тільки коли знахарка остаточно переконалася, що Карина йде на поправку. Вона тепер багато спала, їла з апетитом. Торір сумно дивився на її змарніле обличчя. Про те, від кого вона носила, так і не запитав. Навпаки, ніжний був, уважний. Але одного разу, коли молода жінка заснула в полуденну годину, пішов сідлати Малагу, вивів коня до загорожі.

      Стара Енея вийшла провести.

      – Даремно ти так поспішаєш їхати, витязю. Тобі й самому зцілитися не завадило б.

      Він спочатку не зрозумів. Адже всі садна й порізи його зажили, затягнулися. Але стара не те мала на увазі.

      – Душа у тебе хвора, не тіло. Бачу, Чорнобог[67] заразив тебе ненавистю та люттю, зло тебе сповнює. А вона, – вказала Енея на хижку, де залишилася Карина, – вона зцілення твоє.

      Обличчя варяга стало ще більш замкненим. Мовчки розплатився з Енеєю кунами[68]. Знахаркам належить платити. Щоправда, на Карині було багате срібне намисто, але у Торіра рука не піднялася, щоб обібрати її. Заплатив із власного статку. Велів Енеї оберігати і лікувати Карину, скільки буде потрібно. Знахарка кивнула. Більше не вмовляла чужинця затриматися. А він поїхав і все міркував над знахарчиними словами. Але тільки міцніше стискав щелепи.

      «Нехай усе залишається, як є. Моя злість – моя ж і сила. Доки не помщуся – життя не матиме сенсу. А Карина…

67

Чорнобог – один з темних богів у давніх слов’ян.

68

Куна – хутро куниці, грошова одиниця в Київській Русі.