Чужинець. Сімона Вілар

Торір притримав коня. Поглянув зверху вниз на князя.

      – Дивися, Дире, – він показав на заграву навкруги. – Дивися і знай: так зникне усе, що назвеш своїм. Нічого не буде твого, голим залишишся, марно життя проживеш. І тоді я прийду, щоб убити тебе. Чи чуєш мене, виродку?!

      Дир дивився на страшного вершника розгублено. Десь збоку волав Ульв:

      – Дире, я зараз, Дире!..

      Але Торір уже розвернув Малагу, поїхав геть. Дир ошаліло дивився йому вслід. Карина також. Потім опам’яталася, побігла навздогін.

      – А я? Як же я?

      Навкруги вирувало полум’я. Повз молоду жінку з виском пробігла велика свиня, збивши її з ніг. Карина насилу підвелася, послизнувшись, побігла далі. Але вже упустила Торіра з очей. Зате змогла нарешті визначити, де вона зараз – майже біля самої міської брами. Потрібно було вибиратися звідси за будь-яку ціну.

      Біля брамних веж її підхопив потік біженців, серед товкотнечі вона протислася в розкриті стулки біля гостроколу. Тиснява там була страшна, а в натовпі на мосту її взагалі притисли до поручнів так, що мало не задихнулася. І відчула в собі тупий ниючий біль. Але зараз про те не думалось. Відштовхуючи когось, чіпляючись за ті ж поручні, вона все ж дісталася іншого боку. І зрозуміла нарешті, куди біжить натовп.

      На освітленому загравою пожежі відкритому просторі передгороддя стояли волхви, дивилися на вогонь. Поруч зібралися воїни з радимицьких родів, у хутряних накидках, у шоломах, з довгими копіями. Люди, що покинули град, юрмилися навколо них, дивилися, як горить місто, багато які з жінок голосили, але ті ж волхви заспокоювали натовп, навіть надавали допомогу, поїли чимось, давали одяг.

      «А Копись же знищили за їхнім велінням», – зрозуміла Карина. І чомусь стало їй сумно. Не було бажання йти під покровительство тих, хто затіяв усе це. І її варяг був чи не найбільшим причинцем цього людського лиха.

      Тут вона знову побачила його. Торір сидів на коні біля волхвів, яскраво освітлений загравою пожежі. Він щось говорив волхвам, потім розвернув Малагу, поїхав геть – легко і спокійно, ніби й не після бою. Закрите личиною обличчя повернув у бік палаючого града. Його личина у полисках вогню здавалася жахливою маскою з дірками для очей.

      Карина дивилась на нього і на якусь мить, здавалося, зненавиділа. Але тільки на мить. А потім раптом згадала, як вони зустрілися, як він урятував її, яким ніжним був. І защеміло, забилося нерозважне серце.

      – Торіре! – загукала вона. – Торшо мій!

      Ззаду аж гуло полум’я, попереду гомонів натовп, чувся урочистий обрядовий спів волхвів, що славили покровителя Перуна. Навряд щоб Торір почув крізь цей гамір Каринин голос. Він їхав геть, рухався схилом убік закутого кригою пустельного Дніпра, що нагадував зараз крижану рівнину. Ось він в’їхав на кригу, притримав коня, перейшовши з рисі на тиху ступу, рушив до протилежного берега.

      Карина не знала, задля чого біжить за ним. На кожному кроці відчувала ниючий біль у попереку, але не сповільнила кроків, кликала його. Найбільше