Чужинець. Сімона Вілар

вікна, вибив його ногою і вистрибнув надвір.

      – Де Дир? – долетів його дикий крик. – Князь де?

      – Бий русь-киян! Рубай находників!

      А потім потягло їдким димом. Звідусіль кричали: «Горимо! Горимо!»

      Хтось підхопив Карину під лікоть, потяг за собою крізь натовп, розіштовхуючи людей, що металися в диму. Торір. Страшний, вишкірений з-під личини, рубав секирою всіх, кого бачив. Тільки кров чвиркала й стогнали поранені.

      Вже надворі відштовхнув її подалі. І Карина почула знайомий, хрипкий від напруги рик:

      – Геть утікай! Іди з города. Приречений він, як і всі, хто тут.

      Він кинувся геть, але вона мимохіть побігла слідом. А Торір раптом скочив на якусь колоду, засвистів голосно, несамовито. І зараз же крізь натовп, душачи й перекидаючи людей, винісся до нього ігреневий Малага. Торір учепився в його загривок, з ходу злетів у сідло. І тут же рубонув згори когось. Кричав з диким риком:

      – Бий Дирових псів! Не прощати пожежі града, не прощати смерті Судиславової! Бий!..

      Карина продиралася крізь розбурханий натовп. Спіткнулася, впала. У полиску вогнів зовсім поряд побачила знайомого уного, його застиглі розплющені очі. І заверещала, немов тільки тепер злякалася. Кинулася бігти, налетіла на стіну зрубу, сіла під ним просто на мокрий сніг.

      Довкруги коїлося щось неймовірне. Звідкись набігли ратники-радимичі, багато, немов тільки й вичікували, щоб із киянами зчепитися. І ще хтось був. Карина не могла зрозуміти, звідки їх стільки взялося – верхівців із палаючими смолоскипами в руках. Кидали вогонь на високі покрівлі, димом густим потягло. Крізь його клуби то там, то тут вигулькували язики полум’я. У спалахах вогнів картина бійні здавалася особливо страшною.

      У цій колотнечі все ж можна було розрізнити гурт дружинників-киян. Вони відбивалися вміло, стояли пліч-о-пліч, спиною до спини, билися так, що тільки тіла падали, а кияни навіть тіснили нападаючих. І верховодив над ними Ульв.

      – Князя шукайте! Дира Київського!

      Зі свого укриття Карина бачила, як цей варяг зітнувся з десятником Давилом. Сипалися удари, тріщали щити. Потім раптом зчепилися, немов обійнявшись. І враз Давило впав на коліна. Ланки кольчуги посипалися, а зі спини вилізло довге лезо Ульвового меча.

      Той відпихнув тіло переможеного ногою. Знову загукав:

      – Дир! Де Дир?

      І кинувся, побіг кудись. Ураз його воїни, як вівці, що втратили пастуха, розсипалися, хто куди, порушили лад. На них наскакували, тіснили. Рубали жорстоко.

      А звідкись знову й знову вривалися в натовп невідомі зоружені вершники. Рубали, палили, кричали:

      – За нас Перун! Допоможи, Громовержцю, спопели, знищ город зрадників землі радимичів. Пали!

      Перед Кариною у полисках пожежі несподівано виник карлик-скоморох. Вона злякалася його, закричала.

      – Чого кричиш, дурна? Забирайся із града.

      І навіть штовхнув, змушуючи підвестися.

      Вона метнулася, чи то бігла, чи йшла, чіпляючись за колоди стін. У диму, серед полум’я, що рвалося в небо, розрізнила постаті волхвів – у