Чужинець. Сімона Вілар

вела, майже тягнула розімлілого Судислава. Той усе лапав її, бурмотів зворушливо:

      – Ніжки у тебе он які, задок який… Дух перехоплює! Де треба – тоненька, де треба – гладенька…

      Карина боялася розплакатись. Але тепер рогата тінь увесь час ішла за ними назирці. Судислав же нічого не помічав, опріч ніжного тіла, що звивалося в його руках.

      Двері до одрини слухняно відчинилися на змащених завісах. У Судислава геть урвався терпець – повалив її просто на підлогу, задрав поділ. А вона бачила, як у дверному отворі виникла рогата постать, скинула личину. Показалися розсипане світле волосся, злобне зосереджене обличчя Торіра. На щоках – щетина, ніздрі тріпотять, блакитні очі примружені. Але немов і не дивився, як поруч його полюбовниці домагаються, спокійно надягнув на голову металевий шолом з личиною і прорізами для очей. То оглядався нетерпляче на прохід, то дивився на Судислава з Кариною, що борюкалися внизу. У руці тримав секиру з довгим держалном, ним він злегка поплескував себе по халяві чобота.

      У Карини від образи і приниження все розпливалося у пелені сліз. Не витримавши, відштовхнула посадника, навіть ногою штовхнула грубо, почала стягувати розхристану пазуху.

      – Та що ж це ти, Каринонько? – сторопів Судислав.

      І тільки тут помітив воїна, що стояв поруч. І скрикнути не встиг, так швидко Торір опустив на його голову секиру. Тільки хруснуло, кров і мозок так і чвиркнули навсібіч. Карина застогнала крізь стиснуті зуби, почала нервово стирати з себе теплі гидотні сліди-патьоки.

      – Поспішили, – скоріше собі, ніж їй, сказав Торір. Але прислухався і посміхнувся, жахно блиснувши зубами з-під залізної напівмаски. – Та ж ні, якраз вчасно вийшло.

      І відскочив за дверну занавіску.

      Карина не встигла нічого зрозуміти, аж тут в отворі виник Дир. Охнув здивовано. І все. Глухо стукнуло, очі князеві закотилися під лоба, і він посунувся на підлогу від удару обухом секири в потилицю.

      А Торір уже підняв Карину, струснув.

      – Ну, ну, молодець. Усе правильно виконала. А тепер головне: біжи у гридницю до учтувальників, кричи, голоси, що Дир Київський зарубав Судислава. Ну ж бо, хутчіш!

      І вона побігла. Навіть не тому, що підкорилася, просто була нажахана, з ляку мчала швидко, беззвучно. Так і вибігла на Давила та ще трьох кметів градських, які стояли біля входу до гридниці – розпатлана, розхристана, уся забруднена кров’ю.

      Вони розслаблено стояли з чашами в руках. І хоча були в кольчугах, але шоломи зняли, просто стояли, перемовлялися. Та так і уклякли, дивлячись на неї.

      – Присягаюся душами праотців!.. – немов видихнув Давило. – Карино… Що сталося?

      Схлипуючи, вона трусилася, немов у пропасниці.

      – Судислав… Там… Князь Дир…

      – Та не бекай, як вівця! Що з посадником града? Чия кров на тобі?

      – Судиславова, мертвий він…

      У Давила засмикалося обличчя, ніздрі розширилися від шумного зітхання. Відкинув чашу.

      – Та-ак… Я ж нутром чув, що лихо буде. Як знав!

      Його кметі брудно залаялись, а він схопив