Чужинець. Сімона Вілар

трохи сторопіла. Стояла осторонь, дивилася, як у дворі перед ґанком зібралися люди, спостерігають за кулачним боєм. Двоє оголених до пояса чоловіків билися люто, кров’ю харкали, падали, підіймалися, спльовуючи на пісок, яким було засипано двір. Глядачі галасували. Карина зрозуміла, що один із бійців був киянином, другий – із місцевих. Бачила, як розпалилися глядачі, вигуками свого підбадьорюючи. Упізнала в натовпі десятника Давила, злого, розлюченого, він перелаювався із київськими дружинниками.

      Тут Каринову увагу відвернув уний, що з’явився ніби з-під землі.

      – Пробач, хазяйко, за спізнення. Сестру я до самого Дира водив.

      І повів по сходнях до гридниці, пробирався серед горлаючих, а сам усе розказував, як він насилу добився для сестри милості, щоб князь її таки помітив, сподівається тепер, що замовить дівчина і за брата слівце.

      Карина ще й досі не бачила Дира, убивці її рідних. Поглянути на нього було цікаво, але й страшнувато. А ще думалось, що й Торір десь поруч. Адже не даремно звелів їй на бенкет прийти.

      У приміщенні гридниці було димно, смерділо горілим жиром, соліннями, важким людським духом. Металося світло смолоскипів. Між розставленими уздовж стін довгими столами стрибали скоморохи, чувся передзвін бубнів, сміх, голоси. Карина одразу помітила, що найкращі місця за верхнім столом призначено для гостей. Але найголовніше місце, між посадником і Ульвом, було порожнє. Ульв – величезний, сивовусий, біловолосий, весь час позирав навкруги єдиним оком. Судислав же мав вигляд пригнічений, розгублений. Видно було, що посадник уже добряче захмелів, соболина шапка зсунулася на потилицю, пазуха рудої шовкової сорочки розхристана мало не до пупа, на зарослих сивою шерстю грудях поблискувала дорога гривна[60].

      Нарешті Судислав помітив Карину, що стояла у дверях, засовався на місці. Потім показав убік. Вона зрозуміла, пішла туди, де за окремим столом сиділи дружини і доньки боярські. За знаком Ясномири жінки потіснилися. Карина помітила, що більшості з них, причепуреним, розрум’янілим від їдва й питва, подобалося сидіти тут. Вони сміялися, переморгувалися з гістьми. Якась гладка купчиха у кичці, що виблискувала бісером, налила Карині повний ківш браги, підсунула блюдо з кулеб’якою.

      – Їж, пригощайся, красуне. Усі веселяться, і нам любо. А в мене сьогодні радість особлива: доньку я змовила за киянина. Обіцявся, як скресне Дніпро, прислати за нареченою лодію-насад[61].

      Скоморохи перекидалися, танцювали, співали:

      Ой, гуляй, гуляй, гуляй,

      Їж од пуза, випивай!

      Дід по джбанику,

      Отрок по кухлику,

      Молодець ковшем,

      А дівка гольцем…

      Баба меду підлила,

      Пісня по колу пішла.

      Ой, гуляй, гуляй, гуляй…

      Карина нарешті помітила знайомого карлика-горбаня: пика розмальована, на голові строкатий ковпак, сам скаче, дудить у ріжок. Він вправно виліз на плечі побратимові по ремеслу, закукурікав півнем. Навіть не вірилося, що цей карлик сьогодні приходив

60

Гривна – золота або срібна нашийна прикраса; також вважалася і грошовою одиницею на Русі у «безмонетний період».

61

Насад – великий човен з високими нашивними бортами, «насадами». (Прим. пер.)