Чужинець. Сімона Вілар

своє личко ясне перед полянами київськими. Аж надто ці находники до баб охочі, не пропускають жодної. Он навіть Ульв у мене про тебе розпитував, хоча усім відомо, що Ульв живе відлюдьком, а ось для Дира свого і тебе витягнути може.

      Дир. Від самої думки про нього Карину пересмикнуло. Ліпше вже вона дійсно Судиславу дістанеться. А Торір…

      Коли обридлий посадник пішов, вона дозволила собі поплакати.

      Дир із київськими воїнами вирішили пирувати в Кописі усі дні Масниці. Зранку зазвичай вирушали на лови, у дворах побіля терему чулися хвацький посвист, гавкіт собак, ляскання бичів, і ловчі веселою гурбою вирушали до лісу, розім’ятися після пирувань та поповнити запаси до столу, бо навіть у всіх коморах града припасів не вистачить, щоб нагодувати ораву гультіпак-переможців із Києва. А надвечір знову гудів терем, варили, пирували, пили.

      Карина ці дні лишалася на самоті. Їй дали нитки і п’яльця, а коли вишивання набридало, вона відчиняла слюдяне віконце, дивилася, як метушаться у дворах тивуни[58], ведуть обрахунок данини, яку зажадав Дир, як тягне челядь на вози поклажу, кружала воску, діжки меду, шкури, цілі оберемки хутряних шкурок. Не раз помічала Карина й одноокого Ульва, що походжав поміж возами. Він наглядав за зборами, а якось навіть зірвав із пояса батіг, шмагнув недбайливого тивуна. Судиславові люди не посміли втрутитися, понуро тулилися осторонь, посхилявши голови.

      Карина усе примічала. Стояла біля розчиненого віконця, вродлива й похмура, кутаючись у пухнасту сіру шаль. Люди у дворі, помітивши її, кланялися. Дехто знав, хто вона, а хтось і так бачив, що жінка ця не з послідущих. Дорога шаль, намисто сріблом на шиї блищить, волосся укладене короною, срібні півмісяці сережок вилискують у тон очей. І обличчя – значливе, не просте.

      До Карини приставлено двох служниць-чорнявок, а коло дверей охоронця – молодого уния[59]. Не для варти поставлено, скоріше для послуг: дрова носити, воду, піч топити. І базікав без угаву, не звертаючи уваги на те, що чорнокоса красуня не надто дослухається до його балаканини. Подобалися йому руси київські, подобався їхній князь Дир. От де справжні витязі – і воювати вміють, і пирувати, пиво хмільне барилами цмулять, жінок так роз’ятрюють, що й без волхвівських віщувань можна не сумніватися – усіх залишать непорожніми. Сам уний мріяв пристати до Дирових людей і гудив тих, хто ремствував проти киян.

      – А що, й такі є? – нарешті розмикала вуста Карина.

      Уний спльовував за звичкою на підлогу, але одразу ж розтирав плювок ногою.

      – Та є сичі. Усе бурчать, лаються. Якби Судислав не стримував їх, ще невідомо, що й затіяли б. А того не розуміють, що бути під таким, як Дир, – сама вигода для них.

      Карина одверталася від нього, знову поглядала у віконце. Іноді помічала скоморохів, що снували серед будівель. Це було зрозуміло, адже дні свят для них – найбільш вигідний час: на бенкети кличуть, у хатах пригощають. Тож і мандрують скоморохи від города до города, забави влаштовують, до людей чіпляються. Один із ряджених скоморохів

58

Тивун – господарський управитель князя.

59

Уний – молодший дружинник.