Чужинець. Сімона Вілар

кликнула прислужниць, велівши лазню Карині натопити, млинцями свіжими почастувати.

      – А як відпочинеш, Каринонько, тоді й поговоримо трошки.

      Карина майже забула, як це добре – бути жінкою княжого роду, багатою, нарочитою, коли всі навколо з ніг збиваються, бажаючи тобі догодити. І так приємно було після довгої дороги відчути турботу про себе. Дівки-прислужниці в лазні її пропарили на семи травах, вимили, косу їй зачесали, шепочучись захоплено: «Ох і розкішна грива у гості, чорна мов сажа, шовковиста, довга». Одна тільки й наважилася запитати, чому Карина не обрізала, як належить удові, косу після смерті чоловіка. Але інші зацитькали її, боячись розгнівати хазяйську гостю.

      Карину заможно вбрали: у сорочку з тонкого браного[55] полотна, поверх неї довгу сукню-ферязь[56] зі світлої шерсті з подолом, розшитим золотисто-коричневими візерунками. Волосся заплели і виклали на голові короною. Усе гадали, чи надягати жіночу кичку високу, чи як удові їй тільки плат належить. Карині вони набридли, і вона одіслала їх, лишившись простоволосою. Але трохи пізніше зайшла Ясномира і, побачивши її такою, без головного убору, мов дівчину незаміжню, подивилася докірливо. Ну гаразд, не відрізала Карина косу після Боригора, це можна пояснити, адже одразу Родимовою стала. Проте, оскільки голову не бажає покривати, отже, незаміжньою себе вважає, дає зрозуміти, що нового хазяїна принадити хоче. А про пристрасть Судислава до Карини й раніше в Кописі поговорювали.

      – Не можна тобі простоволосою, – неголосно, майже благально мовила Ясномира. – Дівки мої запримітили: непорожня ти. За звичаєм не маєш права красуватися, поки не обродишся.

      Карина різко обернулася.

      – Що, невже так помітно?

      Ясномира посміхнулася. Не розуміла, чому гостя хмуриться. Хіба для жінки не найбільше щастя виношувати і народжувати дітей? Але Карина дедалі ставала тільки сумнішою. Знала, що цим гнівить прародителя Рода, але не любила послане ним дитя. Невідомо, чиє…

      Але про інше заговорила. Вона все про Торіра думала, тому насамперед запитала, як сприйняли волхви із сусіднього капища Перуна, що Копись Дирові віддано?

      – А як їм це прийняти? Зачаїлися. Їхнє діло зараз молитися, щоб Громовержець урожай послав, напоїв у свій час землю дощем-грозою. Але те, що на Масницю до града ніхто з них не прийшов, – лихий знак.

      Посадник Судислав навідався до родички надвечір. Увійшов, сопучи, – товстий, лисий. Сів на лавку, широко й незграбно розкарячивши ноги. Живіт над кованим поясом звісився, мов тісто на опарі. Карина дивилася на нього мовчки, але так, як мовчати вміла тільки вона. Мов княгиня. І посадник засовався на лавці. Виправдовуватися почав:

      – Ну що я міг, Карино? Дир он околишні села грабував, кажучи, що припинить розбій тільки тоді, як я цей край під руку його віддам, у град впущу. І щодня, приходячи після набігу, клав під стінами Копися тіла родичів градських людей. Виття і плач стояли в Кописі. А Масниця ж уже настала. Необхідно було Весну стрічати. І

55

Бране полотно – ткане з мережками полотно з рельєфним візерунком у тон тканини або кольоровим.

56

Ферязь – старовинна жіноча сукня, що застібалася від горла до подолу на безліч ґудзиків.