Чужинець. Сімона Вілар

дівчата, сміялися і гукали чоловіки. Жінки були здебільшого місцеві, у вишитих у традиціях радимичів кожушках, у яскравих головних шалях, а ось розважали їх переважно, судячи з одягу й обладунків, воїни прийшлі. Кого цілували в санях, кого лапали. Але ось, на розвороті, сани похилилися й перекинулися набік. Утворилася купа мала, замелькали подоли, чобітки, валянки, а де й голі стегна серед купи спідниць. Шум, регіт, вереск. Якийсь рудий воїн у багатій кольчузі підім’яв під себе дівку, ляснув по заголеній нозі.

      Конячка Карини захвилювалася серед шуму, і дівчині довелося докласти зусиль, присмиряючи її. А навкруги знов танцювали, дуділи ріжки, просто на поводи конячині наскакували скоморохи у строкатому лахмітті, дзвеніли бубонцями, зазивали:

      – Куди їдеш, красна дівице? Погуляй із нами, станцюй по-масничному, порадій кінцеві зими обридлої!

      Щоб її не впізнали, Карина їхала, нахиливши голову, до самого носа закутавшись у плат. Хоча серед білого дня, та ще в натовпі напевно знайшлися ті, хто впізнав. Карина навіть розчула, як хтось запитав, що тут молода Боригорова вдовиця робить? Та на нього зразу зашикали, примушуючи замовкнути. Проте її встигли примітити не одні цікаві очі. Тож коли вона під’їхала до мосту біля городської брами, її вже очікувала сторожа.

      Вона впізнала місцевого виборного десятника Давила, кремезного, із сивою бородою, в довгому кільчастому обладунку. Він одразу підійшов, узяв коня за вуздечку. І перше, що запитав – коли ж Родим прибуде з раттю? А як почув, що занедужав Родим, тільки рукою махнув приречено.

      – А в нас бачиш, що тут. Гм. Гості на Масницю завітали, хай їм трясця.

      Голос був злий. Карина придивилася до Давила, до воїв його. Зрозуміла: не все добре в Кописі, дарма що веселощі. І видно, що багатьом не до вподоби, що поляни гуляють тут, щипають їхніх дівчат, що святкувати доводиться з тими, хто сильніший.

      – До Судислава веди! – наказала Карина.

      За огорожею навіть у холодному сирому повітрі одразу відчувся сморід нужників, хлівів, свинарників. Кольори навкруги буро-сірі, брудно-руді, довкола все дерево темне, смола, сльотавий сніг, на заметах темні плями золи. Хати, як і заведено, у радимичів, побудовані всередині гостроколу по колу, між ними вузькі проходи, такі, аби віз міг проїхати. Прямого шляху немає, усе між будівлями петляти доводилося. Хати стоять одноверхі, довгі, зі схожими на скирти покрівлями. З-під стріх, крізь волокові віконця струмують цівки диму – топлять по-чорному.

      У центрі Копися, де вічовий майдан, стояв двір-терем посадника, єдина двоярусна споруда в місті. Його оточували двори з будівлями, з різьбленими покрівлями, півниками на схилах дахів. У центрі досить велика гридниця для бенкетів-зібрань, від неї галереї-гульбища на різьблених підпорах відходять. Двір перед будівлями від снігу почищено, пісочком присипано.

      Сам посадник стояв перед ґанком в оточенні копиських мужів нарочитих, з ними було й декілька прийшлих. Судислав – маленький, круглий, як барильце, чимале черевце випинається під довгою шубою, покритою візерунчастим сукном. Стояв руки в боки, задерши рябу