Чужинець. Сімона Вілар

із собою, бо ці коні були не просто здобиччю, важливо, щоб ніхто не знайшов їх і дочасно не довідався про те, що сталося. Карина вилізла на одного з них, дивлячись, як Торір поплескує вірного ігреневого, говорить йому щось тихенько, ніби хвалить.

      Вони поїхали свіжим слідом, який залишили люди Дира. Дорогою Торір велів їй розповісти про посадника Судислава з Копися.

      Карина добре знала посадника. В окрузі Судислава називали князем, але у радимичів князями вважалися лише ті, хто дружини водив. Чимало таких князьків під виборним головою Боригором мали свої дружини, але тільки Боригора було наречено вождем вождів, князем радимицьким. Родим захопив його місце силою, і на найближчому зібранні князів і воїв[53] це ще належить підтвердити. Та на цьому зібранні Судислава не буде, оскільки він не князь, по суті, а править найзаможнішим торговельним містом радимичів – Кописем. Ось і збагатився на торгівлі й митах так, що князі-воєводи поряд із ним нищунами здаються. Проте, видно, не тому мужеві племінні князі град довірили, якщо пішов він на зговір із Диром Кривавим. Адже для Дира узяти під свою руку Копись – означає розширити владу Києва. Судиславу ж однаково, кому служити: полянам чи своїм князям. У нього зараз одне на думці: скоро на Дніпрі крига скресне, не воювати – торгувати час прийде.

      Торір слухав мовчки, усе більше поринаючи у глибоку задуму.

      Як завжди на під’їздах до більшого міста, навколо лежали заселені землі, усе частіше почали траплятися селища. І не зруйновані – звідусіль линув веселий гомін, як зазвичай і має бути на Масницю. Про те, що за півдня шляху звідси лежать трупи одноплемінників, тут чи то не відали, чи то не думали, не бажаючи псувати світле свято.

      Град вони побачили ще від узлісся. Височів він над крижаним Дніпром, вирізняючись на тлі неба чорнотою обсмолених гостроколів і високими дерев’яними зрубами. Якби Дир захотів був узяти його облогою, йому б довелося довго старатися. Але Копись уже визнав його володарем, і тепер тут, як і належить, теж веселилися. Ворота міста стояли навстіж, через рови було перекинуто мости. А люд за стіни града вийшов, на широкому засніженому просторі скрізь відбувалося буйне святкування. Горіли солом’яні опудала Морени-Зими, навкруги вела танок молодь, із пагорбів пускали запалені колеса, каталися на санях – хто в запряжених трійках, а хто, піднявши голоблі, з’їжджав з накатаних заледенілих схилів і без коней. Навіть сюди, до узлісся, долітали звуки бубнів і гудків, чувся багатоголосий спів.

      Карина мимоволі усміхнулася. Але, поглянувши на Торіра, завмерла. Вираз обличчя у варяга був недобрим, блакитні очі зло примружені, рот міцно стиснутий. Їй навіть страшно зробилося. Довкола мир, веселощі, та в неї немов з’явилося передчуття, що тепер, коли вона привела сюди чужинця, усьому цьому настане край.

      Узагалі-то вона розуміла, чим викликане його озлоблення. Надто вже багато серед веселого натовпу було людей у воїнських обладунках.

      – Дирові хорти[54], – процідив крізь зуби варяг. – І ці з ними. Веселяться… з губителями своїх же родичів.

      – Але ж Масниця.

53

Вої – прості ратники у дружині князя.

54

Хорти – мисливські пси, що утримувалися і застосовувалися зграєю. (Прим. ред.)