Чужинець. Сімона Вілар

схопила жменю снігу, зліпила сніжку. Кинула, коли шрамуватий уже заніс був руку для кидка, але снігова грудка засліпила і відволікла його, тож кидок вийшов неточним.

      Торір помітив ніж, аж коли той просвистів повз вухо. Майже машинально відхилився убік. Кінний супротивник одразу скористався цим, ударив навскоси, але тільки зрізав на плечі варяга хутро дорогого кожушка, дзвякнувши по кольчузі під ним. Торір охнув від сильного удару. І похолов, почувши іззаду крик Карини. Далі все сталося миттєво: Торір пожбурив в обличчя нападникові залишки щита і, перехопивши меч обома руками, різко ударив навідліг. Вершник не встиг заслонитися, і вістря варягового меча розітнуло його обличчя до самих складок кольчужної бармиці[52]. Бризнула кров, але воїн ще якийсь час тримався в сідлі, відкинувшись на луку. Потім його тіло від поштовху коня впало на брудний сніг. Та Торір вже не бачив цього. Стрімко розвернувши Малагу, він поскакав туди, де Карина з криком утікала від спішеного воїна, що наздоганяв її.

      Шрамуватий одразу відчув ворога, що наближався іззаду, і, озирнувшись лише на мить, стрімко рвонувся убік. Навкруги з іржанням кидалися коні його полеглих товаришів, і він спробував упіймати одного з них за повід. Марно! Перелякана коняка сахнулась від нього. А він, більше не гаючи часу і розуміючи, що не встоїть проти вершника, побіг геть, заметався між спалених хат, сподіваючись сховатися там або ж, вигадавши часинку, втекти. Он же він – ліс, як палицею кинути.

      Він носився серед обгорілих зрубів, перескакував через тіла. Тупіт копит вершника лунав то з правого, то з лівого боку. Шрамуватий пролазив під навислими колодами, ховався за зруби. І раптом помітив, що ігреневий, який вигулькнув з-за скелета згорілої хати, був уже без вершника. Де ж ворог? Іззаду почувся легкий шелест. Шрамуватий ще встиг обернутися, відстрибнути убік, але лютий незнайомець уже наскочив на нього. І шрамуватий не зміг стримати мимовільного скрику. Спіткнувшись об чиєсь напівобвуглене тіло, він упав, порачкував назад, спираючись на лікті, знизу вгору дивлячись на супротивника з мечем, що наближався. У паніці схопив тільце мертвої дитини, прикриваючись ним, як щитом, і став на коліна.

      – Не вбивай, витязю! Я визнаю твою силу. Пощади мене!.. Служитиму тобі вірою і правдою.

      Незнайомець ніби задумався, дивлячись ясно-блакитними очима. А сам дослухався, як шрамуватий говорить. Ця напівзабута полянська говірка із глибокими грудними інтонаціями і м’якою співучістю… У Торіра немов щось кольнуло всередині. Полянин. Але спитав твердо, як рикнув:

      – Навіщо палите села радимичів у святки?

      – Дир велів. Я ж тільки служу. Він велить – ми виконуємо.

      – І гніву богів не боїтеся?

      – А що? У Києві на Горі волхви усе замолять.

      Торір помовчав, і у воїна з’явилася слабка надія. Заговорив, відклавши мертве тільце і трохи запинаючись від страху:

      – П-послухай, витязю, це не п-просто набіг. Так Дир п-підгортає під свою волю п-посадника з

52

Бармиця – елемент шолома у вигляді опліччя, завіси або сітки, що кріпився з нижнього краю і захищав шию, скроні та плечі.