Чужинець. Сімона Вілар

біля крутосхилу, по якому ліс ніби дерся нагору, звідки й долинали звуки – віддалені голоси, тупіт копит, брязкіт металу. Згори їх, напевно, вже помітили, а відступити їм немає куди, позаду озеро, а до самого лісу – вільний, відкритий простір. Що ж…

      – Ось що, Карино, сховайся-но хутенько.

      Вона миттю зіскочила з коня і гулькнула за скелет обгорілої хати, зачаїлася там. Визираючи, бачила, як Торір завмер біля стежки, що вела до верхніх заростей, витяг із-за спини меч, але не дістав його з піхов, а, поклавши перед собою упоперек на луку сідла, вичікував.

      Торір уже визначив за звуками, що вершників не надто багато. Як усе повернеться, ще не знав, та одне розумів: ті, хто побачать його, не повинні вижити. Ну, помагайте, боги – усі, скільки вас є.

      Загін, що спускався стежкою, угледівши самотнього вершника в дорогому чорно-бурому кожушку, не сповільнив ходу коней. Усі були воїни не з абияких – тут помилитися неможливо. У сідлі тримаються вміло, правлять коліньми, залишаючи руки вільними для зброї. Усі як один – кремезні чолов’яги в обладунках зі шкури з бляшками, на головах високі гостроверхі шоломи. Коні у них міцні, довгогриві, сідла з високими луками. З усього видно, що не з лісових радимичів люди, а із тих, хто давно звик воювати – здобичники.

      – Овва! – тільки й мовив перший із них, високий, зі шрамом упоперек бородатого обличчя. – Хто такий будеш, боярине?

      Торір не відповідав, оглядав їх так, що воїни одразу збагнули – не домовитися їм із цим чужинцем. Та це й зрозуміло, лише боягуз міг би зустрічати ласкаво серед трупів і згарища. Та все ж він один.

      Воїни перезирнулися. Перший, зі шрамом на щоці, сказав весело:

      – Багатий, видно, боярин. Шуба в нього – з лисиці сріблястої. Та й кінь достоту княжий, меч у коштовних піхвах. Не даремно, очевидячки, ми поверталися.

      Але він уже зрозумів, що вершник, який їх чекає, не такий простий. Не боїться, вичікує. Щока воїна зі шрамом сіпнулася, коли він помітив, як уміло чужинець прикрився щитом, ривком вихопив із піхов клинок. Але хоча й тримається як досвідчений воїн, утім, очі у чужинця молоді – молокосос іще. Куди вже йому встояти перед кметями, навченими в самому Києві. І шрамуватий пришпорив коня. Вихопив шипчасту булаву, гукнув войовничо, налетів, наскочив.

      Визираючи зі свого укриття, Карина тільки ахнула, коли Торір спіймав удар булави на щит, сам же з місця навскач рвонув повз, обігнув шрамуватого, а ще одного з кметів ніби прохромив на ходу мечем. Той тільки й устиг вирячити очі й почав завалюватися. Коли варяг зумів дістати третього, Карина до пуття й не розгледіла. Бачила, як Торір відбивався одразу від двох ворогів, що насідали на нього, а перший, шрамуватий, занісши булаву, хотів був іззаду наскочити, та кінь під ним спіткнувся, мало не впав на слизькому снігу. Упоравшись із ним, шрамуватий несподівано побачив дівчину, що виглядала з-за колод. Либонь, щось собі зметикував, бо повернув до неї. Карина бачила його червоне, спотворене шрамом, обличчя, білі від люті очі. І кинулася геть. Металася серед скелетів згорілих хат, а він наздоганяв,