Чужинець. Сімона Вілар

поїхав до лісу. Зник у гущавині.

      Торір обернувся до Карини. Вона усе ще здригалася від плачу. А він раптом побачив блиск срібла у неї на шиї. Диви яке!

      Карина спостерегла його погляд і, знявши блискуче намисто, простягла йому. Але варяг одвів її руку.

      – Залиш. Скажи краще, чи не брехала, обіцяючи, що можеш провести мене? Мені у град Копись[50] на Дніпрі конче потрібно.

      Вона нарешті опанувала себе.

      – Якщо говорила, то проведу.

      – Тоді не барися. Що швидше поїдемо далі від Єлані, то краще.

      Роздiл 3

      Вони їхали і день, і другий, і третій… Засніжений ліс підтавав, спадали з пухнастих ялинових лап пласти важкого сирого снігу, але надвечір усе ще сильно підморожувало, холод проймав. Добре, якщо на чиєсь займище в гущавині виходили, а то довелося й заночувати просто на снігу на нарізаних лапах ялин, зате в обіймах одне одного і біля вогнища. Виспалися непогано.

      Та поступово хащі відступали. Почали траплятися селища, де було вже не так безлюдно. Однак прийшлих прийняли з опаскою, чоловіки з рогатинами вийшли, хоча потім, упізнавши Карину, заусміхалися. Світ племені радимичів був замкнутий, тобто кожен рід, кожне поселення жили своїм укладом. І все ж про те, що Дир Київський шастає округою, знали; чували й про те, що він селища розоряє. Але говорили про це хоча й з острахом, утім, у чомусь і безтурботно: мовляв, чуже лихо – не своє. Та й як було журитися, коли волхви вже час Масниці оголосили, треба було вишкрібати із засіків залишки борошна, пекти круглі, мов сонце, млинці, пригощати подорожніх. Адже не одсвяткуєш як слід Масницю – боги можуть і не послати врожаю. Такий звичай, належить його дотримуватися.

      А ще Торір наслухався вихвалянь на адресу своєї супутниці. Навіть поглядав на неї здивовано, міркуючи, чому Карина тепер не покине його, не приживеться у своїх? Невже його рабою бути приємніше, ніж шанованою в одноплемінників? Може, переслідувань Параксеви побоюється? Чи переслідувань Родима, про якого багато хто її питав? Чи… Йому солодко ставало від думки, що вона з ним не бажає розлучатися. Та було й ще дещо, усвідомлене варягом: Карина й справді виявилася для нього вправною провідницею. Вона не гірше за справжнього мисливця не стільки знала дорогу, як уміла визначити напрямок за сонцем, зірками, лише іноді орієнтуючись на якісь знайомі прикмети: то схожий на лісовика пень помітить, який уже колись траплявся їй, то ялинку кумедну, то раптом з’явиться домовина на стовпі трухлява, геть забута рідними. Корисною дівка виявилася.

      Так, оминаючи гущавину та буреломи, якось вони виїхали до ще одного поселення. І тут із Торіром сталося те, що іноді наринало на нього несподівано. Ніби все спокійно було, тихо, темніли за крижаним довгим озером хатинки радимичів, а його тривога сильна охопила. Відчував – лихо там. І завмер, подавши знак і супутниці принишкнути.

      Карина мовчки дивилася на нього, ні про що не питаючи. Вона взагалі була не набридлива – це він теж помітив. Торір же відчував, упізнавав це почуття, що полонило душу. Певніше, передчуття, точніше –

50

Копись – колись містечко верхньої течії Дніпра, а нині селище Вітебської області Білорусі. (Прим. ред.)