Чужинець. Сімона Вілар

удови Боригорової й любаски Родимової – поведу тебе. Якщо візьмеш із собою… Сам дорогу шукатимеш, а нам княжа немилість ні до чого. Ми волхви, у мирські справи не втручаємося.

      Торір розумів, що чекає на випадкову полюбовницю, якщо він не захистить її. Та що йому до Карини? Хіба в нього не інше доручення?

      – Нехай забирають.

      Кметі, зрозумівши з його жесту, що їм не перешкоджатимуть, кинулися в хижку. А Торір пішов сідлати коня. Проте на душі раптом так паскудно зробилося. Навіть сонячний день ніби потьмянів.

      Либонь, Карина зрозуміла, навіщо з’явилися єланці. У хаті почувся її крик. А підіслані вбивці не стали оселю чесних поселян кров’ю бруднити, поволокли дівку на ґанок. Вона виривалася, хапалася за різьблений стовпчик навісу. Кметі одірвали її грубо, поволокли, не звертаючи уваги на схвильовані погляди самовидців-селян.

      Карина на допомогу місцевих і не сподівалася.

      – Торшо! – кликала вона. – Допоможи, Торшо!

      Та враз осіклася, побачивши, як варяг спокійно провів повз неї жеребця. Що ж, навтішався із вродливою коханкою, і досить із нього. У неї потекли сльози. Страх і образа надали сил. Почала вириватися відчайдушно, кметі одразу й упоратися не могли. Карина ударила головою одного в підборіддя, впилася пальцями в очі другому, знову вчепилася за якусь із будівель. Про допомогу більше не благала. Поселяни, що висипали були з хати, поспішили піти собі. Вона помітила і волхва, що спостерігав осторонь. А Торір спокійнісінько сів собі у сідло й поїхав геть.

      Кметі все ж виволокли її за околицю. До лісу тягнули, щоб там і докінчити. Від жаху в Карини перед очима усе пливло.

      – Відпустіть мене, заради доброго Рода, – благала. – Я піду тихенько, ніхто не дізнається, куди. А з вами сріблом розплачуся. Намисто у мене є срібне.

      Вона рвонула під горлом комір кожуха – дзеленькнули срібні кружальця дирхемів. Щось з’явилося в обличчях убивць, перезирнулися миттєво. Потім один несподівано оглушив дівчину сильним ударом кулака по потилиці і, перекинувши обім’якле тіло через плече, поніс у гущавину. Другий ішов слідом, провалюючись у сніг.

      – Та постривай ти, – окликнув він того, що з ношею. – Ач, розгін узяв. Куди так поспішаєш? Хазяйка веліла лише убік відтягти і добити.

      Перший зупинився, почав діставати ніж.

      – Підстав її горло, заріжемо швидко, щоб не мучилася. Та й намисто заберемо. Монети поділимо – і про те мовчок.

      – Змовчимо, звичайно. І не лише про це.

      Перший уже скинув молоду жінку на сніг, та другий притримав його руку з ножем.

      – Почекай, швидкий який.

      – Чого чекати? Бачиш, Каринка очунює. Зараз голосити почне.

      – Почекай же, Бугаю.

      Другий зірвав рукавицю, спішно заштовхав Карині до рота. Сам посміхався.

      – Уб’ємо ж ми її однаково. Але невже тобі, Бугаю, не любо спершу княжою плоттю потішитися? Карина гарна, як Діва Лебедина[48]. Не дарма ж Боригор із Родимом за нею так убивалися. Чи ж тобі не солодко буде знати, що

48

Діва Лебедина – міфічна істота надзвичайної краси і спокусливості. Уособлення весняних дощів, згодом донька «Морського царя».