Чужинець. Сімона Вілар

ромеїв це означає Карійська країна, що в південних землях.

      Він говорив їй тільки приємне. І вона лежала поруч, схиливши голову на його плече, слухала. Навіть не уявляла, що можна мати таку насолоду поряд із чоловіком. Відчувати близьке биття його серця, вдихати його запах. І це чудове відчуття захищеності, немов нічого більше на світі не існувало. Вона ледве звертала увагу на звуки, що долинали зовні: голоси, скрип дверей, коли їх іноді відчиняли і знадвору тягло холодом. Але Торір ніби чогось чекав, прислухався. Коли за занавіску зайшов хазяїн, варяг спитався, чи не було вістей від волхвів. Карина захвилювалася: зараз він покине її. Але ні, у них ще був час, і вони лежали обік одне одного, пустували, їли варену ріпу, пили кисляк, принесений хазяйкою. Торір ласкаво грався волоссям Карини, а вона, помітивши блиск у його очах, знову потяглася до нього, почала цілувати, як він навчив, пестити. Її ж бо теж дечого навчили попередні подружжя, знала, які ласки чоловічому тілу приємні. І знову вони кохалися, доводячи одне одного до знемоги.

      Та скоро Торір знову впав у задуму, іноді трохи хмурився. У такі хвилини він не думав про свою вродливу попутницю, хвилювався, чому так довго немає звістки від волхвів. Що він не так зробив, не так сказав, чому вони не шлють вістового?

      – Торшо, – тихенько покликала Карина. – Ти візьмеш мене із собою? Я до далеких переїздів звична, не заважатиму.

      Його погляд був спрямований невідомо куди, рука майже машинально ковзала по її плечу.

      – Думаєш, далеко їду?

      – Так. Ти зібраний, як для далекого переїзду. Сам ти нетутешній, але куди їхати, намітив. І коня жалієш, не заганяєш, отже, потрібний він тобі, щоб одвіз чимдалі.

      Торір уважно подивився на неї. Бач, яка – одразу й зметикувала. І хоч гарна дівка для любовних утіх, та ж зовсім не для того, щоб у його справи встрявати.

      – Зваж: поїдеш зі мною чи ні, я нічим не зобов’язаний тобі.

      У Карини стислося серце. А вона ж чекала, що після того, що між ними було… Знала ж бо напевне, як чоловіки до неї прикипають. Та вдала, ніби це її не обходить. Сіла, відкинувши на спину довге волосся, обхопила руками коліна.

      – Я завадою не буду. Ти ж чоловік не тутешній, а я в землях радимичів усі шляхи знаю, можу й за провідницю стати.

      І подивилася через плече, спершу спокійно, а вже потім крізь мимовільну сльозу.

      Торір бачив кохання в її погляді. Що ж, жінки часто любили його. А ця… Він споглядав у напівтемряві її світлі очі під пухнастими віями, бачив кармінні уста, посмаглі від поцілунків. Далебі, вродлива, що й казати. А краса – також сила, її в разі потреби і використати можна. Але хто ж ця красуня? Нічого він не знає про неї. А дівка ця явно не проста. Є щось особливе в її погляді, в інтонаціях голосу. Він поцілував її долоню – ніжну, майже не огрубілу від роботи. У місцевих жінок інші руки, тверді, шорсткі, інша постава, без цієї викличної гордовитої грації.

      – Хто ти, Карино?

      «А сам ти хто?» Вона відчувала в ньому щось незрозуміле, але простодушно усміхнулася.

      – Я жила у радимичів. Мене Родим до свого