Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.

      Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.

      Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.

      Ой, з-за гори кам’яної

      Голуби літають…

      Не зазнала розкошоньки,

      Вже літа минають.

      Запрягайте воли сірі,

      Коні воронії,

      Доганяйте літа мої,

      Літа молодії.

      Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.

      – Ой Іванку, брате!

      – Ой Михайле, приятелю!

      Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.

      Ой догнали літа мої

      На терновім мості:

      «Гей, вернітесь, літа мої,

      До мене хоч в гості!»

      – «Не вернемось, не вернемось,

      Не маєм до кого:

      Та було б нас шанувати,

      Як здоровля свого!»

      XV

      Як дід Іван з хатою прощався, з селом прощався і з камінним хрестом на горбі

      Син торсав за рукав:

      – Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.

      Іван на нього так дивно витріщив очі.

      Син побілів, подався назад.

      Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.

      – Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.

      Вийшли обоє з хати.

      Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.

      Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.

      Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.

      – Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!

      Іван не дивився в його бік.

      Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.

      – Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!

      Люди задеревіли.

      Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

      Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.

      На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.

      Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:

      – Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!

      І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…

      Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.

      Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний