Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

та я стола не знав, та й коло стола мені ща не йде до трунку. Мапа, та мапа, прямо сказ напав. Стара, а стара?

      Іваниха одмовчується, дід Іван допитується:

      – Так вони тебе вже підійшли ці два, пилили, пилили, аж перерубали, і ти вже – Канада.

      Старший син напосідається:

      – Хто хоче наймитом після вашої голови бути, хто хоче переломаним ходити?

      Менший син в’їдається в печінки дідові:

      – Ти наш тато, то й заведи нас до землі, а не до горба свого, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватися.

      Старий Іван кидає кришки в рот.

      – Грамотні ви оба, письменні, а я темний, та вже ви мене дотиснули, догризли мою старість – спродам все до кришки, най буде Канада.

      Стара Іваниха аж рогач упустила, а в синових руках мапа трісла.

      XI

      Як дід Іван гостей іскликав, перед Канадою прощав, і який він мав туск у грудях

      Гостей у Івана хата повнюща, ґазди і ґаздині.

      Хата гола – дід спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий укінці мусив податися.

      Гостей у Івана хата повна, спросив Іван ціле село.

      Стояв перед гостями, тримав порцію горілки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.

      Іван: Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, що-сте мене мали за ґазду, а мою – за ґаздиню…

      Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів наперед себе і хитав головою, як би молитву говорив, і на кожне її слово головою потакував. Схожий був у цю хвилю на великий камінь, якого долішня хвиля викарбутувала з води і поклала на берег, і стоїть він на березі, тяжкий і бездушний.

      Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам’яними очима своїми глядить на живу воду, і сумує, що не гнітить його тягар води від віків.

      Отак Іван глядів на людей, з якими прощався, як на утрачене щастя. Дивився Іван на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зі сталевих ниток, договорював тяжко.

      Іван: Та дєкую вам красно, та най вам Бог дасть, що собі в нею жадаєте. Дай вам Боже здоров’я, куме Михайле, я вам вибачєю, і ви мені вибачєйте.

      Подав Михайлові порцію горілки. Дивилися один одному в очі. Цілували один одному руки.

      Михайло: Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цім світі та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на місце, та й допоможе ласков своєю наново ґаздов стати! Я вам прощаю, і ви мені прощєйте…

      Іван: Так, так. Коби Бог позволив…

      Ґазди ворушилися, наливали, пили, хитали головами, балакали, дотягувалися до мисок.

      Іван: Ґазди, а проше, дотягуйтесь. Гадав собі, що вас за стіл пообсаджую, як прийдете на весілля найменшого мого, але інакше зробилося. То вже таке настало, що за що наші діди і тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж собі, ґазди, та й вибачєйте за решту.

      Дід Іван взяв порцію горілки та й підійшов до жінок, що сиділи на другім кінці стола від постелі, ґаздині теж ворушилися, наливали,