Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

зійшли на обідець та виказали очинаш за нас. Може, пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів крейцар.

      Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий ґазда Яків аж почервонів од дідової довіри, проказав:

      – Наймемо, наймемо і очинаш за вас викажемо…

      Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.

      – Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здається, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я на собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м’го віз і гірко наверх висаджував, але поклав. Такий тєжкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собі тримати, як мене тримав. Хотів памнєтку по собі лишити.

      Стулив долоні в трубу і притискав до губів.

      – Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нім вік свій стратив, окалічився. Коби міг, та й би в пазуху його сховав та й взєв з собов у світ. Тужно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

      Очі Іванові замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.

      – Аді, стою перед вами і говорю з вами, а той горб не виходить мені з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав – та й на нім забув, силу мав – та й на нім лишив.

      Одна сльоза котилася по лиці, як перло по скалі.

      – Та я вас просю, ґазди, аби ви, як на святу неділю поле будете святити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибіжить покропить хрест свіченою водицею, бо знаєте, що ксьондз на горб не піде.

      Молодий Яків обізвався, як і перше:

      – Я вибіжу, я покроплю хрест.

      Старий Іван продовжував, як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.

      – Просю я вас за це дуже ґречно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.

      Кум Михайло розводив Івана:

      – Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловік, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали. Ой ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.

      Отак Михайло Івана розраджував.

      XIV

      Як діда Івана громада прощалаі як вони з кумом Михайлом літа молоді ловили

      Почалась справжня пиятика, справжньої ще не було, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопів.

      Господар припрошував:

      – Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцію горівки зо мнов не випили. Заки ще в своїй хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.

      П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:

      – Грай, грай, мой, заки я в своїй хаті! – Торсав молодих, підохочував до