Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Читать онлайн.
Название Криниця для спраглих. Кіно (збірник)
Автор произведения Іван Драч
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-7694-6



Скачать книгу

в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

      – Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.

      Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.

      – Темна ніч – зараз море горітиме, – сказав Ти.

      І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само – я вже свідомо прагнула невідворотності.

      Я набрала рукою води, підкинула вгору – і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.

      – Ви мені – море, а я вам – гори, – сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські – вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.

      Сергій. Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

      Леся. Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

      Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.

      «Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.

      Сергій. Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тім’я мов щось пече.

      Леся. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от… Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не