Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

      – Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.

      Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.

      – Темна ніч – зараз море горітиме, – сказав Ти.

      І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само – я вже свідомо прагнула невідворотності.

      Я набрала рукою води, підкинула вгору – і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.

      – Ви мені – море, а я вам – гори, – сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські – вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.

      Сергій. Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

      Леся. Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

      Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.

      «Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.

      Сергій. Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тім’я мов щось пече.

      Леся. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от… Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не