Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.

      Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.

      Їду до Тебе, Сергію.

      Стать над тобою і кликнуть до бою

      Злую мару, що тебе забирає,

      Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

      З нами хай щастя і горе вмирає.

      І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.

      І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.

      Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!

      З’явися мені таким, яким уже не будеш…

      У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.

      Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.

      І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.

      – Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.

      Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.

      – Рада познайомитись. Лариса Косач.

      – Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.

      – Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.

      – Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».

      – Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».

      – От