Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Читать онлайн.
Название Криниця для спраглих. Кіно (збірник)
Автор произведения Іван Драч
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2010
isbn 978-966-03-7694-6



Скачать книгу

хрест.

      – Видиш, стара, наш хрест? Там є відбито і твоє намено. Не бійся, є моє і твоє…

      Малий Андрійко погнав до хреста.

      Іду до Тебе

      Майже документальна кіноісторія, відтворена за віршами і листами, поемами й оповіданнями Лесі Українки, за спогадами про неї та про її сучасників

      Saxifraga – ломикамінь

      – Станьте-но, прошу вас.

      – Зупиніться.

      – Я хочу вийти. Спасибі.

      – Що? Візник мене знає? Ще далеко додому? Так.

      – Я тільки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?

      – Сергію! Сергію Костянтиновичу! – До мене обертається бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоїми очима й зникає в натовпі. Мені стає моторошно і холодно. Січе мжичка, постійна київська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».

      Впізнаю в гурті Кривинюка.

      – Михайле Васильовичу що тут діється?

      – О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.

      Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович – з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?

      – Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? – Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки з’являються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстер’єра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.

      – Геть продажну пресу! Геть продажних писак!

      І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.

      З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…

      А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

      Та я їду до Тебе, їду!

      У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді