Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

      IX

      Як до діда Івана смерть приходила

      Побитий Дідух мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим старий Дідух не міг опертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловив світло місяця через діру в стодолі. В’язався очима, держався того місця і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидимий світ провалиться.

      ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.

      Іван: Аді, це ангели перед смертю показуються. Промінь місяця знову втік з-перед очей.

      ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.

      ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ – ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО. ВІН П’Є СВОЇ СЛЬОЗИ, ДАЄ ВОЛАМ НАПИТИСЯ З ПРИГОРЩІ. І ЙОМУ ЩЕ ПЕКУЧІШЕ, ЩЕ ГРИЗОТНІШЕ, А ВОЛИ НА КОЛІНА ПАДАЮТЬ, А МАТИ ЙДЕ ГЕТЬ-ГЕТЬ ПО РІЛЛІ ДАЛЕКО ПО ПОЛЮ.

      Знову промінь місяця прокрався до Іванового виду.

      Іван: Мама із того світа має прийти та й над своєю дитиною має заплакати. Таке Бог право їм надав. Наново скотився у пропасть.

      ЗГОРИ, З ВИСОЧЕННОЇ ВИСОКОСТІ, СНОПИ ТЯЖКОЮ ТЯГОТОЮ НА НЬОГО ПАДАЮТЬ. ПАДАЮТЬ І ЗАКИДАЮТЬ ЙОГО. ОСТЮКИ ЛІЗУТЬ У РОТ, В ГОРЛО, ПАЛЯТЬ ЧЕРВОНИМИ ІГЛАМИ, КОЛО СЕРЦЯ РОЗХОДЯТЬСЯ І ПЕЧУТЬ ПЕКЕЛЬНИМ ВОГНЕМ, І РІЖУТЬ В САМІСІНЬКЕ СЕРЦЕ. ГОРЛАТІ ДЗВОНИ НАД НИМ ДЗВОНЯТЬ, КРИСАМИ ГОЛОВУ ДОТОРКАЮТЬ. ДЗВОНОВІ СЕРЦЯ ВІДРИВАЮТЬСЯ ОД ДЗВОНІВ, ПАДАЮТЬ ЙОМУ НА ГОЛОВУ, РАНЯТЬ. УЖЕ ВІН ВЕСЬ НЕ ПІД ЯЧМІННИМИ СНІПКАМИ, А ПІД ДЗВОНОМ, ВЕЛИКИМ, ТЯЖКИМ, МІДЯНО-ЧОРНИМ – З ГОЛОВОЮ ЙОГО НАКРИВ.

      Іван: Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й я все не вітєкав. Прости мені, Господи милосердний. Хреста купив собі камінного – за дзвона. А кумові Михайлові не оддав заробленого ячменю, і той ячмінь мені смерть робить.

      ВОРОТА В СТОДОЛІ ОДЧИНЯЮТЬСЯ. ДО СТОДОЛИ ВСОТУЄТЬСЯ БІЛА ПЛАХТА, ВСОТУЄТЬСЯ БЕЗ КІНЦЯ І БЕЗ МІРИ. ЯСНО ВІД НЕЇ, ЯК ВІД СОНЦЯ. ПЛАХТА УПОВИВАЄ ЙОГО, ІВАНА ДІДУХА, ЯК МАЛЕНЬКУ ДИТИНУ, ВПЕРЕД НОГИ, ПОТІМ РУКИ, ПЛЕЧІ. ТУГО, ТУГО. А НАКІНЕЦЬ ГОРЛО ОБСОТУЄ ТУГІШЕ, ВСЕ МІЦНІШЕ. ВІТРОМ ДОВКОЛА ШИЇ ОБЛІТАЄ І ОБСОТУЄ, ОБСОТУЄ ОТА БІЛА ПОЛОТНЯНА ГАДЮКА, ЩО ВИПОВЗЛА З МІСЯЧНОЇ НОЧІ.

      Іван