Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

ся вічна комедія перед самим собою, сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Давні герої плакали не соромлячись і, проте, були справжніми, щирими героями. А ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більше ні над чим…

      Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…

      … Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

      Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?

      …Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.

      У кожного люду, у кожній країні

      Живе такий спогад, що в його давнині

      Були золотії віки.

      Як пісня і слово були у шанобі

      В міцних сього світу; не тільки на гробі

      Складались поетам вінки…

      …Богам були рівні співці-лавреати

      І гордо носили коштовнії шати

      У панськім магнатськім гурті;

      Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,

      І навіть терни їх були позлотисті,

      Кайдани – і ті золоті!

      Так… В кожній країні є спогади раю!

      Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

      Були й за гетьманів співці:

      З них деякі вічнії співи зложили.

      А як їх наймення? І де їх могили,

      Щоб скласти хоч пізні вінці?!

      Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

      Взяли собі другі поети-нащадки

      І батьківським шляхом пішли:

      Ніхто їх не брав під свою оборону,

      Ніхто не спускався з найвищого трону,

      Щоб їм уділяти хвали.

      Чоло не вінчали лавровії віти,

      Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

      Страждали співці в самоті;

      На них не сіяли жупани-лудани,

      Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

      То вже не були золоті…

      Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами.