Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

дайте руку, бо гріх матимете, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.

      Злодій поривався до Іванової руки, той зводив десницю вгору.

      Іван: Я цілком мнєкий, чоловіче, не цілуй мене.

      Михайло та Гьоргій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжачили голови, слухали, своїм вухам не вірили. Бувалий Михайло зметикував.

      Михайло: Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!

      Іван витріщив очі як баран і не розумів, що діється. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом і Гьоргієм.

      Іван: Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав…

      Злодій був у п’яному шалі.

      Злодій: Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко. Я виджу, що мені вже не ходити по світі, та хотів би відпрощатися з вами.

      Іван: Ти не цілуй, бо геть змнєкну, я тобі і так простю.

      Злодій: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не п’яний, бігме, ні, але я так хочу…

      П’яний злодій припав до плеча Івана Дідуха, той випручувався, злився, аж плакав.

      Іван: Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!

      Злодій: Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горілки, та й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцілувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть. Най дасть, я ж хотів з ним їхати, разом з ним.

      Іван: Куди їхати, що ти верзеш?

      Злодій: Хотів їхати з ним, бігме, не брешу, до Канади хотів.

      Іван: Що цей чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жалісливий такий, що я не годен тому стерпіти…

      Іван не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

      Іван: Мнєкому все таке, все він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап’юся, та й плачу, таке знаєте, бо я, знаєте, такий, як прєдиво…

      Злодій хотів ще взяти Івана за руку, аби поцілувати.

      Михайло: Цей злодій хоче штукою нас зайти. Ідіть, Іване, геть від нього, уступіться. – Михайло вже одсовував Івана од злодія, вів своєї.

      – Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з по три, аби раз дістати їдь.

      Злодій плакав, хлипав по-дитячому. На печі нюняв Андрійко. Іваниха задубіло сиділа в кожусі на тапчані.

      Злодій: Не йдіть, Іване, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бігме, не боюся, але такий мене неспокій тре…

      Він почав дрижати в цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло й Гьоргій пили горілку і не дивилися на нього.

      Іван: Та чого ти боїшся, нема чого, я тобі дам руку поцілувати, вже дам, най мені і відіб’ють, вже дам, на цілуй, як ти собі жадаєш…

      Злодій прилип до руки, а Іван кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

      Іван: Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого…

      VIII

      Як діда Івана і злодія кум та сусід побили

      Михайло розставив свої грубі, порепані пальці на руках