Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

селом.

      Іван: Тимофіїхо, як не знаєте, то не говоріть ані дзелень! То їй тужно, а я туда з вискоком іду?!

      Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.

      Люди дивилися на нього як на покійника.

      Іван: Озьміть та вгатіть мені сокиру отут в печінки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що зі мною робиться!

      Дідові лікті совалися по столу, голова здригалася, аж баби хрестилися на образи.

      XII

      Як гості діда Івана заговорювали і як дід Іван з бабою Іванихою на людях випрощувався

      Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

      Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати!

      Іван: А проше, ґазди, а возьміть же без церемонії та будьте вибачні, бо ми вже подорожні. Та й мені, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами…

      Сусід Гьоргій діда Івана слухав, а кумові Михайлові підтакував.

      Гьоргій: Ця земля не годна стілько народа здержати та стільки бід витримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні.

      Старий Петро підкахикував, хліб пожовував, вуса витирав рукавом, на діда Івана дивився – прощався.

      Петро: І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер п’ять, що їв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук ніхто нас не годен вирвати, хіба лиш тікати.

      Старий Іван слухав і не слухав, та своє задубіле, закам’яніле вів.

      Іван: Най їм Бог помагає їсти той хліб, а мені однаково гинути. Але, ґазди, де мені, переломаному, до ходів? Я – зробок, ціле тіло – мозиль, кості дрихлаві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.

      Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:

      – Колись на ці землі буде покаяніє, бо народ поріжеться! Не маєте ви за чим банувати, тужити!

      Іван Дідух, господар останніх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кінь у спеку од ґедзів.

      Іван: Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що народ поріжеться. Але ж то Бог не гнівається на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш векслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, що за землею не згоріли…

      Од баб одділилась Іваниха, старий Дідух злився, що вона з синами його переломила, і не давав їй спокою.

      Іван: А дивіться-но на ту стару скрипку, та пускати її на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаєте, що вона заїде на місце? От перевернеться десь у окіп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далі і подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!

      Підійшла Іваниха, баба Дідушка, старенька і сухонька, тиха і готова до всього на світі.

      Іван: