Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Не хочу.

      Іван: Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо геть уплошів.

      Злодій: Я не хочу з вами напиватися.

      Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті чорні очі віщували йому згубу. Іван Дідух дивився сердито, але це була сердитість гуртова. Михайло паленів встояною злістю помсти над всім і вся, пальці його як затерпли в кулаках, то годі було їх розвести. Гьоргій дивився дивно просто – по-ґадзівськи, до всіх робіт ще одна впала на його плечі – порішити злодія, він мусить це зробити, він, ґазда.

      Злодій оглянув усіх, і безнадія тяжко сіла на його побиті плечі.

      Він ухнув, витер рукавом піт з лоба.

      Злодій: То давай, най п’ю, але п’ять порцій нараз.

      Іван: Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо.

      Злодій наливав одну по одній – випив шість. Ґазди дивилися за тим, як він опорожнював склянку, перезирались. Потім пили Михайло та Гьоргій. Закусювали, знов пили.

      Михайло: Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, чи ти близький, чи далекий?

      Злодій: Я зі світа.

      Михайло приступав до екзекуції не поспішаючи. Його задубілі руки теребили шмат хліба і були спокійні, вони звикли до всяких бійок. І тут він був заводія. Він допитувався далі.

      Михайло: А як ти, ци нашої мужицької ложи, чи міщанської, чи панської?

      Злодій дивився на нього з найбільшою боязню – в чорних чоловічках цього ґазди світилася його смерть, це він знав напевне і не чекав від Михайла помилування.

      Михайло: Бо інакше до тебе застосуємося. Мужика то так б’ється: зо три рази люшнев долуманом по голові, стільки раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як він під ногами, то легка робота.

      Михайло перехиляв горілку, нюхав цибулину, дивився тупо, говорив тяжко і натхненно, Гьоргій йому підтакував, Іван Дідух дивився на Андрійка, що слухав з печі і зніяковіло підцмокував до нього. Стара Іваниха як була в кожусі, так і досі не скинула, сиділа на тапчані, погойдувала взутими ногами.

      Михайло: А пана ріхтується знов на іншу ладу – люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А Лейбу береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишся, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дьогом його попід ребра, все дьогом. Це легка бійка, але болюча дуже…

      Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло остромив голову поза Івана і чекав, що йому злодій скаже.

      Михайло: Ну, до якої віри пристаєш?

      Злодій: То, ґаздо, таке, що як ви п’єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.

      Михайло: Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!

      Злодій: А заки вб’єте, то дайте ще горівки, най нап’юся, аби не знав, коли і як.

      Михайло: Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з рук моїх ніхто не вирве!

      VII

      Як