Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

довгого стола. Писав зі взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, відки би йому найліпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипів. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губів, як ґазда мочив олівець у роті. Андрійко заглядав, чи дід добре пише.

      Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?

      Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.

      Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.

      Андрійко: Іван Дідух.

      Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.

      Андрійко: Хто вчений, то й кождий.

      І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

      Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. – І нахилився, і слинив олівця. – Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить – ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».

      Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.

      V

      Як дід Іван злодія зловив

      Від хати до копиці сіна побігла чоловіча постать. Засапалась. Притулилась до змокрілого сіна. З-за рогу хати вилетіли вила-трійчата і з усього розгону всадилися в мокре сіно коло засапаних волохатих грудей чоловіка. Він віддихав, подивився на зірне небо і навчіпочках витягнув вила-трійчата з копиці. Один зубець вил пробив край змокрілої сорочки. Чоловік заправив сорочку і з усієї сили пустив вила в той бік, звідки вони вилетіли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.

      Чоловік коло копиці сторожко озирнувся і з усього ходу надав до хвіртки, перестрибуючи через поліна, упряж і борони. І коли він, послизнувшись, упав, вила-трійчата вдарили його в литку.

      Посеред хати стоять два дужих чоловіки. Сорочки на них подерті, лиця закривавлені.

      Говорить дід Іван до злодія:

      – Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив.

      Злодій присідав, хапався за литку. Господар сопів, помучений, і ловив у груди повітря.

      Коло постелі сперлася стара Іваниха, застрашена і заспана. Вона ніяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече піджак, стояла оторопіла, хрестилась.

      З печі виглядав хлопчик Андрійко.

      Дід Іван однією рукою тримав злодія, другою вимахував до баби, кричав:

      – Не стій, але піди зараз за Гьоргієм і за Михайлом. Скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.

      Іваниха вискочила з хати. Андрійко висунувся з печі, дід Іван шпурнув на нього якоюсь ганчіркою – онук сховався.

      – Якби попав на слабого, взяв би житє коло власної хати.

      З усієї сили заїхав злодієві в живіт, той скорчився – Іван за цей час приступив до лави, взяв кварту з водою і пив. Пив лакомо – було чути булькотання води в горлянці. Рукавом витер лице, глядючи на злодія, сказав:

      – Не треба йти до цирюльника, напустив крові доста.

      Тільки підняв другий рукав, аби втертися, Андрійко на печі зойкнув: злодій вдарив діда кулаком межи очі.

      Господар засопів і зосліпу схопився в напівтемній хаті за поліно:

      – Ти