Яблуневі квіти. Юрій Кирик

у залі, й так само не сумнівався, що для Софійки вмить стане героєм й одним жестом розіб’є крихке дівоче серце.

      Присутні завмерли в очікуванні скандалу, але фортуна, давня опікунка авантюриста Скарбека, знову посміхнулася йому – мудра королева Кароліна, видко, запримітивши любовний шал в очах графа, весело засміялась і пішла в полонез услід за ними. Настала та сама мить, коли добро отримало шанс торжествувати над злом. Світ, аби щиро порадіти, завжди балансує в очікуванні таких моментів…

      Коли танець закінчився, Софійка вислизнула з його пальців і він відчув порожнечу, якусь дивну пустку в переповненій залі. Лишився тільки ледь вловний аромат лимона з розмарином – її запах…

      Королева Кароліна підійшла до Софійки зі своїм уже надпитим келихом вина, усміхаючись, напевно, так, як і мають усміхатися на великосвітських балах особи королівської крові. У Софійки підкосилися ноги і загупало серце. Кароліна делікатно підняла їй підборіддя, в тому жесті не було зверхності, лиш якась безмежна ніжність.

      – Прекрасне дитя, – мовила так тихо, що її могла чути лише Софійка, – Господь не може не подарувати тобі щастя… Краса, моя дівчинко, одна з граней геніальності. Вона не потребує тлумачень. Краса – одна з найбільших у цьому світі даностей, як сонце чи віддзеркалення в темних водах срібного серпика місяця. Її не можна брати під сумнів. Вона має божественне право на незалежність. А ще – вона наділяє владою тих, хто її має, більшою за королівську.

      Софійка не знайшла що відповісти – схилилась у низькому поклоні. Присутні сприйняли це як благословення коронованої особи…

      Опісля граф запрошував її ще і ще. Софійка ряхтіла в посмішці білими дзеркальцями зубів. Дивлячись на них, важко було не посміхнутися у відповідь, – здавалося, що у всіх порах шкіри довкола її відкритих устоньок розлилося задоволення. Їй хотілося одного: аби ця ніч ніколи не закінчувалася…

      Тоді й Станіслав не знав, що це найщасливіша мить у його житті. А якби знав, чи захистив би своє щастя? Чи маємо ми бодай якусь владу над тим, що отримуємо згори? Та дивовижна золота мить, коли вони кружляли поруч, коли з’єдналось в одне їхнє дихання, та дивовижна золота мить огорнула все його єство невимовним спокоєм, проте здавалося, що він щасливий уже цілі години, роки… О пів на десяту вечора світ на якусь мить неначе позбувся законів часу й земного тяжіння, так само як він – відчуття вини і злочину, кари й каяття.

      У закамарку важких штор він поцілував Софійку в спітніле плече, тихо обійняв іззаду й куснув за вушко. Хтось навмисне чи мимохіть смикнув штору, і їхній ненадійний альков відкрився для привселюдного огляду, однак вони були такі щасливі, що не звернули на це жодної уваги й далі цілувалися. Побачивши, що вони в усіх на очах, Софійка зашарілася й не тямила, куди їй утекти.

      Станіслав заспокоїв її:

      – Кохаючись прилюдно до шлюбу, маємо почуватися вільними й модерними!

      «До шлюбу!» – дзвеніло у вухах Софійки, отже, у Станіслава