Яблуневі квіти. Юрій Кирик

травні вистрелив своїми китицями, мов кольоровими ліхтарями, бузок – залив землю сліпучим світлом. Кущі розносили аромат, який за силою й насиченістю не зрівняти з жодним іншим. Від нього перехоплювало подих. Він у всі часи слугував найпотужнішим афродизіаком для закоханих пар. Та його час давно минув. Замість барвистих пахучих квітів стояли втикані умбравими кистями, схожими на мініатюрні прив’ялі букетики. Звісно, святе місце порожнім не буває – вже у повен зріст піднялися піони, а на декоративний паркан наввипередки видряпувалися невгамовні виткі троянди. Кожна намагалася зайняти своє місце під сонцем, засвідчуючи Богу свою красу. Наскільки миліше було би насолоджуватися цією красою з коханим, та він з’являється не так уже й часто – можливо, брак часу, а може, трохи злиться на Софійчиних батьків, що не поспішають з відповіддю…

* * *

      Візити до Скарбека для Софійки справжнє свято. Шкода лишень, що не може відбувати їх наодинці. Та добра тітонька, яка її, як ніхто, розуміє, складає їй товариство. Станіслав теж на сьомому небі від щастя. Вирозуміла тітонька завше знайде собі заняття, аби молоді залишились на самоті. Але нині в неї справді затекли в кареті ноги й вона вирішила трохи відпочити в зручному гамаку, який давно облюбувала в парку.

      Скарбек, готуючись до майбутнього подружжя, приготував для них спальню, до якої Софійка сама добирала тапети[12]. Зараз запропонував дівчині оглянути їхнє спільне творіння.

      Коли Софійка прочинила двері, то відразу ж побачила велетенське ліжко під балдахіном. Лише присутність Скарбека стримала її від того, аби негайно ж не заскочити туди. А іще в кімнаті був камін, оздоблений рожевим мармуром. Певно, такий велет за вечір з’їдає цілу фіру дров. Мусила призвичаюватися до розмахів свого чоловіка. Усе в нього велике або дуже велике. Масивне, навіть трохи надміру. Вона підходила до кожної речі, мов до живого єства. Гладила, обмацувала різьблення на меблях. Станіслав тихенько вийшов, певно відчувши, що Софійці, аби обжитись у цій кімнаті, треба побути самій. Дівчина, приміряючись до незвичних для неї розмірів, переконувалась, що щастя існує і казка про Попелюшку продовжується. Можна навіть обійтись без принца… Чому її навідала така капосна думка? Адже вона закохана в Станіслава… Справді закохана – кращого, добрішого, щедрішого чоловіка, напевне, у всьому світі немає… У спальні теж був невеликий стос книжок, напевно тих, що їх читав Скарбек перед сном. «Цікаво, що він читає?» Але книги були високо. Вона притягла важке крісло, ще й підскочила, аби зняти верхню книгу, і… звичайно ж, полетіла на підлогу.

      Двері гучно прочинилися – Скарбек любив жити з галасом і розмахом. Такими ж розмашистими були і його рухи. Він справді займав собою чимало життєвого простору.

      – Я почув дивний звук, ніби щось упало. Моя дівчинка не забилася?

      – Ні-ні, зі мною все гаразд. Не хвилюйтесь, – прошепотіла знічена Софійка. – От тільки я вам тут балагану наробила…

      Станіслав розреготався.

      – Уже

12

Тапети – шпалери (пол.).