Яблуневі квіти. Юрій Кирик

з двома дрібними хлопчачими пипками трохи неправильні й несиметричні, а от руки, по-королівському тонкі, з довгими пальцями ніби й прикривали ті невеличкі дівочі скарби, та по-справжньому прикрити так і не могли. У неї були гарні, довгі ноги, у довгому халатику могла ходити в балетках, а все ж здавалося, що на високих підборах. Хоча ноги й були довгі, але й повнуваті – ноги слов’янських берегинь.

      – Фе! Яка ж я бридота! – жахнулось дівча, кутаючись у рятівну одежину.

      Зовсім іншої думки був присутній потаємний спостерігач Станіслав Скарбек. Йому аж дух перехопило від зваб шляхтянки. Цей поважного віку чоловік умів зазирнути трохи далі. Побачив у ній панну, створену Богом з такою досконалою точністю, яких йому досі не випадало бачити. «Виросла мала пісюха!» – констатував подумки. Праглося зараз же її обійняти і не відпускати! Тої ж миті засоромився свого почуття. Дитині, можливо, й тринадцяти немає, а він… Добре, що вона швиденько покинула вітальню, так і не запримітивши його. Хоча це випадково підглянуте видиво добряче спантеличило й довго не полишало його. Йому сподобались її принадлива посмішка та й тіло! Тіло, що нагадувало привабливий пуп’янок, який хтозна й коли, пригрій його лиш сонечко чи добре подмухай вітерець, і розкриється в чарівну квітку.

      Скарбек вийшов зі свого закамарка, і вони мовчки пішли довгим ґанком. Граф подав Софійці руку і, коли вона сперлася на неї, знову відчув, як його сильно й нестерпно вабить до цієї дівчинки. За хвилину він аж тремтів від цього почуття й тільки іскри пробігали по його нервах.

      У передпокої він уже не міг стриматись й обійняв Софійку, пригорнувши її до себе, торкнувся устами чола. Діяв він майже мимовіль. Софійка, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона висковзнула з його обіймів, коли в коридорі почулися кроки слуги, втекла до себе нагору, а схвильований Станіслав підійшов до вітальні. Він з тривогою й нетерпінням чекав її появи. Софійка незабаром прийшла, хоча він був певний, що цього вечора вона не вийде. На щоках грав нездоровий рум’янець. Очі блищали, як після сну, – очевидно, вона намагалася пудрою охолодити своє розпашіле обличчя. Вигляд Софійки зворушив його. У цю мить відчув, як глибоко кохає її. А вона ж не красуня. Дівчина-загадка. Іноді з’являються на світ такі люди, що, раз на них поглянувши, відірватися не годен. Унікуми, якими Бог займався особисто. Їх не назвеш еталонами краси – краса ж бо річ цілком пересічна, буденна. Але оскільки Бог посміхався, викреслюючи їхні риси, то в кожному зустрічному неодмінно відгукнуться ці теплі, не від світу цього веселощі.

      За якими ознаками їх можна впізнати? За надто чуттєвими ніздрями, наче щомиті вони вдихають райські пахощі. Обличчя або ж посміхається, або за мить до посмішки.

      Станіслав іще б довго фантазував, бо таким спокійним потічком лилась ця приємна, заколислива фантазія, як раптом усвідомив, що не має на це морального права – адже вона іще дитина…

      Того дня він швиденько розпрощався з панством Яблоновськими, подумки