Яблуневі квіти. Юрій Кирик

розкішного парку, а спізнілі денні прилетіли до своїх гнізд і вклали майже в сонні роти пташенят по останньому хробачку. Усе це можна було б назвати трепетно гарним, якби не той затаєний страх темряви, який заганяє Софійку в освітлені покої.

* * *

      – Досить з нас чудових ландшафтів! – пречудового суботнього ранку вигукнув Скарбек. – Ми запрошені на відкриття картинної галереї!

      Софійка аж в долоні заплескала: вона любила живопис, але зараз їй набагато більше праглося покрутитися в людському вирі, про який без упину мріяла, не сама, а з таким видним кавалером…

      Публіка в імпровізованій галереї була досить численною, та, потрапивши туди, Софійка одразу забула про свої попередні прагнення. Скарбек відчув, що живопис відносить її кудись далеко від самої себе. Для єдиного глядача, який спостерігав миттєву неповторну метаморфозу, – поява в Софійці власне Софійки… Перед деякими картинами дівчина ще більше вивільнялася від того, ким, на її думку, була, на якусь мить входила в уявний світ, аби, навіть не здогадуючись про це, вийти за власні межі. Досвідченому галеристу Скарбеку це було легко прочитати, уважно спостерігаючи за її обличчям, яке було для нього розгорнутою книгою. Пересуваючись від одного полотна до іншого, ділячись своїми враженнями, та частіше мовчки, йшла посеред картин і, як фаховий картяр, перетасовуючи колоду карт, якусь відсувала поглядом, іншу ж подовгу не випускала з поля зору, наче вбирала в себе. Скарбек запримітив, що жодного разу її погляд не зупинився на маловартісній картині, мовби студіювала малярство в кращих школах Парижа. Навіть перестала зважати на того, хто потайки й поштиво ступав трохи позаду чи, тримаючи її під руку, стежив, як чергуються ці дами й джокери, піки й трефи, укладаючись у її власну колоду…

      Вона й гадки не мала, що Скарбек прийшов сюди не заради картин, а заради неї. Що відкривав він тут для себе не нових майстрів й не знаними шедеврами милувався, а стоячи трохи позаду або поруч, спостерігав, як її неквапний, задумливий поступ від полотна до полотна змінює її. Йому іще не доводилось бачити, аби на когось мистецтво впливало так сильно, викликало такі емоції: мусив заплющувати очі та боротися зі спокусою стиснути її в обіймах і в нестямі вибігти на вулицю в страху, що бідолашна дівчинка не впорається з почуттями, що вирували в її серці й так яскраво відбивалися на обличчі. Невимушена, легковажна у своєму природному сприйнятті радості та відкриттів, вона зупинялася й буквально завмирала перед картиною. І ці її затримки відбувалися в іншому часі, ніж Станіслава, далекому від його судомного, спраглого чекання.

      Софійка віддалася картинам з брутальною безневинністю хамелеона[11], переходячи від серії «Перевертні» Джузеппе Арчинбольдо до «Паріса і Єлени» Жака-Луї Давіда – з одного стану до іншого, і не здогадуючись, що причаєний глядач підстерігає її в кожному русі, нахилі голови, жесті, ворушінні губ – внутрішньому хроматизмі (висхідному чи низхідному), мелодійному руху по напівтонах, що струмив по ній і являв її іншою.

      Станіслав завважив, як надовго

11

Під час полювання хамелеони, як правило, довгий час сидять на галузках дерев. Тіло тварини при цьому залишається нерухомим, рухаються лише очі. Тож безневинне звірятко не викликає страху в жертви.