Яблуневі квіти. Юрій Кирик

справи ходили легенди.

      Скарбек – її кавалер! Яку панянку в п’ятнадцять років не потішила б така перспектива? Тому Софійка й гадки не мала відкидати графові залицяння. Панна не була обділена увагою молодих чоловіків, не раз кокетувала з ними. Та тільки й того – більшого, навіть невинного флірту, матінка не дозволяла: «Іще не час…» – завше осмикувала донечку. Хтозна, що там коїлося в дівочій душі? Виховання не дозволяло перечити матінці. Граф Скарбек, це Софійка добре тямила, непересічна людина, добре подумають рідні, перш ніж вигукнути своє улюблене nіe pozwalam[8]!

      По обіді граф Яблоновський мусив відбути у справах маєтку. Дружина трохи занедужала і пішла відпочити. Тож на променаді супроводжувати графа Скарбека випадало Софійці. Чималий палац оточувала буйна весняна зелень, що повнилася запахом бузку і голосним співом солов’їв. Станіслав тихцем кидав позирки на панну. Насолоджувався, споглядаючи це ніжне, юне личко.

      «У неї ніс дорослої жінки», – констатував подумки Станіслав, вивчаючи обличчя юної шляхтянки. Бачить його таким, хоч і не міг би до ладу пояснити різницю між дорослими й дитячими носиками… Вузький і правильний, він домінував над іншими рисами обличчя. Мала вигляд не дитини, а як дорослої жінки, хоча їй ще й п’ятнадцяти не виповнилося.

      Прямуючи тінистими й вузькими алеями парку, що оперізував палац, він ніби мимохіть раз у раз зустрічався з її рукою, нахилявся до вуха, кінчик його носа торкався її волосся. Вдихав її чистий, свіжий запах. О Боже! Злякавшись хтивого звіра, що здіймав голову всередині, він делікатно прибрав руку з Софійчиного волосся. Заборонені почуття піднімалися з глибин його єства й несамовито мордували змучене тіло. Чоловік червонів і напружувався. Ця дівчинка мала бути його! Хай там що, вирішив і, як завжди, – безповоротно.

      Коли людина входить у роки, поважнішає, коли по ній потопчеться життя, то й ота дика пристрасть із неї вивітрюється. Станіслав і на гадці не мав накинутися на такий бажаний, такий пахучий плід, уп’ястися в нього устами – прагнув опускатися легко, як дощ чи як сон, по прегарному тілу. Йому цілком вистачає насолоджуватися її присутністю, тим нерозквітлим пуп’яночком. Вдихати неповторний і такий бажаний аромат юності. Софійці, як кожній юнці її віку, кортіло, аби Скарбек по-справжньому, «по-дорослому» позалицявся до неї. Відчувала приємне збудження, як перший учень у класі, що вперше зважився прогуляти урок. Вона вже вкотре кидала в його бік кокетливу посмішку, опускала повіки, опісля підіймала їх, даруючи співрозмовнику оксамитовий погляд, якого навчила її Малґожата. Граф усе помічав, та не реагував. Іще не час, постановив. Молодечий поспіх може все зіпсувати. Яблоновські, помітивши, що їхній підстаркуватий товариш залицяється до юного чада, можуть образитися й заборонити переступати поріг їхнього дому…

      «Певно, він не має відваги тут, в обійсті, де кожен може помітити його залицяння», – подумки робить висновок Софійка. Пропонує Скарбеку зробити трохи довшу

8

Не дозволяю! (пол.)