Яблуневі квіти. Юрій Кирик

цю велику мамину порцелянову чашку. Еге ж, мамину, в неї немає навіть власної чашки! Дрібниця, на яку б ніколи не звернула увагу, нині їй заболіла. Навіть чай перестав смакувати. Та й що може смакувати в такій атмосфері? Як ненавидить вона ці вітражі з квітами! У цій бабусиній, тепер її кімнаті, надто багато неживих квітів. Саме тих, яких вона терпіти не могла. Неприродно яскраві занавіски на вікнах, пастельні, добряче вигорілі шпалери на стінах. Софійка десятки разів хотіла поміняти фон, та мати повсякчас нагадувала, що «їх любила бабуся… Це ж не звичайний папір – із цих стін струмує прожите життя». Меблі з того часу теж ніхто не міняв. Дівчинка ж хотіла чогось такого, аби було свідком її власного життя, а не бабусиного… Невже в цьому, можливо, на чийсь смак гарному, але такому чужому світі промине її юність, та, як усі твердять, найпрекрасніша в житті пора?! Її життя тут порожнє, мов та велетенська ваза із китайської порцеляни, яка стоїть на комоді і в яку ніхто ніколи не поставив жодної квітки…

* * *

      У всьому будинку панує якась всеохопна мертва тиша, якої насправді не буває. І тиша ця моторошно наповнена не звуками, а їхніми відголосками, шепотінням, незрозумілими слідами звуків і голосів. Серце пропустило удар та опісля застукотіло так, що, здавалось, вирветься з грудей…

      Софійка зумисне голосно захряснула книжку, очевидно, аби підбадьорити себе і порушити тишу, яка знову підповзла до неї.

      Мала нелюбу пору – коли ховається сонечко і скрадливо підступає на землю пітьма. Дитячі страхи й переживання не завше проминають у дорослому віці. Звісно, вони не такі яскраві, та й страх той не панічний, як у дитинстві. Колись бабуся розповідала їй про вічну борню армії пітьми зі світлом. Малою була переконана, що удень пітьма нікуди не щезає, лише добре ховається у темних пивницях, у глибині озер, у печерах, навіть у корі дерев, укривається навіть у складках одежі. Вона розпорошена всюди. Лише натреноване око може угледіти її. Викрита в одному місці, тієї ж миті переноситься в інше, використовуючи найменшу можливість знову перекочувати туди, звідки її було усунено. Вечір – дуже таємна пора. Вечір – тріщина поміж двох світів. У тому була свято переконана. Тому кожен вечір, що його проводила на самоті, приносив тривогу.

      Коли пригасає сонце, перед нею поволі вмирає небо. Армія мороку густими лавами суне зі своїх схованок, тиха й обережна. Виповзає з пивниць, комірчин, з-попід шаф, креденса[4], найтихіших закутин і закамарків. Заповнює спочатку коридори, передпокій і зрештою починає завойовувати вулицю, мовчки бере приступом стіни й дерева, аж поки не запанує над всеньким світом. Розчинить своєю чорною сажею всі барви цього прекрасного світу. Знищить обриси будівель і дерев, невпізнанними стануть люди. Як на зло, в палаці, окрім прислуги, немає нікого. Байдуже! Їй потрібні люди. Живі люди! І вона бігцем подалась на кухню. Там зазвичай, коли немає господарів, робота не кипить. Кухарка парить у якомусь цебрику хворі ноги. Садівник щось витесує із довгої жердини. Покоївки куняють біля

4

Буфет для посуду.