Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

і до нього добираються, як Проня говорила. І що робити? Коли зовсім погано буде, сам голову на плаху все ж не покладу, а там хто знає…

      Ще через рік знову зібрали всіх на збори. Цього разу говорили про негайну повальну колективізацію. Головував на зборах уже інший партієць з Чернігова, але теж не з тутешніх, бо говорив російською. Питання поставив руба: хто проти колгоспів, той проти радянської влади. Руки, звичайно, ніхто не підняв, але і в суперечку не вступав. Того ж дня вулицями села поїхала бригада з членів ревкому, комбідівців і просто активістів разом з чекістами. Забирали не тільки зерно, а все, що було з врожаю, забирали і худобу, птицю. В усіх дворах піднявся страшенний крик, який чути було далеко. Прибігали люди з усього села дивитися на ту повальну колективізацію, потім спішили додому і до ранку різали свиней, патрали курей та гусей, закопували зерно та картоплю. Тиждень село не спало. Ревіли корови, кричали гуси, плакали люди. Активісти та партійці теж не дрімали – пили та гуляли, на відібраному розкошували, ставили начальству могоричі, ділили забране добро по своїй совісті, ділили маєтки і хати та щодня горлали у клубі п’яних пісень під гармошку.

      На третій день після зборів прибула бригада і на Савину Соломахівку.

      – Саво, їдуть по нашій вулиці, до нас наближаються, – кричала щосили Проня у дворі, повертаючись із відрами від колодязя. – Саво, чому мовчиш? Ти чуєш, під’їжджають!

      – Відчиняй ворота, дядьку, відчиняй сам! – подав свій голос Дем’ян з коня, зазираючи у двір. – Колись я тебе пожалів, було таке, тепер не збираюсь. Дав тобі пожити та добра нажити, тепер з пролетаріатом добром тим поділися, бо йому треба заводи будувати. Прийшов час – усе заберемо для держави, для народу! – кричав Дем’ян, а дружки його голосно сміялися, видно, на похмілля їм було. – Чого стоїш як укопаний, чи ти в штани наклав з переляку? Ворота відчиняй, кажу тобі! – гримнув ще голосніше.

      – Свої ворота тобі нізащо не відчиню! – Сава теж закричав у відповідь, але й сам не впізнав свого голосу. – Тут усе моє, мозолями нажите, нікому не віддам! – уже хрипів, стоячи посеред свого двору, широко розставивши ноги.

      Він наставляв інших, радив їм не вступати у суперечку, та коли довелося самому, забув про все. Страшенно грізний погляд з-під насуплених густих брів втупився у вершника по ту сторону воріт, спинивши і його на якусь мить. Два погляди зустрілись, мов блискавки перед громом. Здавалося, підуть зараз один на одного врукопаш і битимуться до крові. Не витримавши тої напруженої миті, Маня сховалася за Грицька, який теж приготував свої здорові кулаки. А Проня, мов мала дитина, ледь чутно пропищала: «Скорися, бо вб’ють…» Стрепенувся від тих слів Сава, а Дем’ян, наскільки міг витягти свою руку, підняв високо вгору батіг.

      – Ану, хлопці, до роботи! – скомандував так голосно, що, мабуть, чути було аж у центрі. – А ти, дурню, отримуй від пролетаріату! – і що сили вдарив батогом Саву.

      Схопивши батога, той смикнув і собі з усієї сили, зваливши вершника на землю. Заричали обидва нелюдським голосом,