Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

погребі залишалося трохи картоплі та інших овочів, які лежали в кутку невеликою купкою, у клуні – зерна на дві випічки хліба, п’ять курей у курнику та молоденька теличка у хліву. Оце було і все, що залишилося їхній із Федором сім’ї на всю зиму. У багатьох і того не було, а вона записалася в колгосп. Це був 1929 рік. У той час, щоб якось врятувати свої сім’ї, Федір та ще кілька чоловіків із села влаштувалися в Гомелі в депо на роботу, бо не хотіли йти в колгоспи. Там ремонтували паровози, вагони. Робота була нова, але хлопці не з лінивих, навчилися і цьому ремеслу, ще й задніх не пасли. Щодня ходили пішки на станцію, щоб далі доїхати поїздом. Було це не так близько – дев’ять кілометрів. Але там за свою роботу отримували невелику платню та раз на тиждень продовольчий пайок.

      У колгоспі на той час не було спеціалістів, які б могли правильно організувати всю роботу, бо з активістів толку мало, тому і чекали завжди вказівки зверху, як партія скаже. Боліла душа у багатьох за необроблену землю, за худобу, яку забрали і вона там пропадала, за свою долю, яка так різко повернула у протилежний бік, і за майбутнє своїх дітей. Про техніку, якою раніше заманювали, викрикуючи на зборищах та мітингах, і розмови не велися. Уже через місяць після повальної колективізації почали хворіти корови від того, що їх не доглянули як слід, не подоїли вчасно, утримували в холодних хлівах. Люди бігали попід корівниками, прислухаючись, чия корова реве. Декому дозволили свою худобину взяти на зиму на умовах здачі колгоспові молока, а про середняків і мови не було. Багато зерна, що забрали у хазяйських дворах, замокло в дірявих коморах, потім спріло. Пропав і льон, згнила і картопля. Представники нової влади часто звинувачували середняків у всіх негараздах, бо здавалося їм, що ті заважають, шкодять і далі саботують. Мабуть, новим хазяїнам хотілося, щоб усе так швидко і красиво виходило, як кричалося на зборах та мітингах від самого верху і до самого низу в цій квітучій до того країні. У двадцять дев’ятому та тридцятому люди зимували на синюватому супі, в якому крупа лише іноді схоплювалася ложкою. Смачну густу пшоняну кашу їли тільки на Покрову та на Різдво.

      Мар’янину сім’ю врятували Федині заробітки. Пізніше всі зрозуміли, що це була не надто страшна зима. Попереду були ще 1932–1933 роки, які заберуть більше третини жителів села. Це будуть ті роки, про які не боятимуться говорити лише через шістдесят років…

      – Про що, Мар’яно, задумалася? – звернувся до неї дід Сава зі свого двору. – Стоїш посеред дороги, а сама не тут, десь далеко. То ти не в тридцяті роки там заглянула?

      – Ви вгадали, діду, як завжди. Інколи мені здається, що ви і думки мої знаєте. Чи не так? – посміхнулася до нього.

      – Та ні, то ти вже мені багато зайвого приписуєш. Я такий же смертний чоловік, як і всі інші. А в тебе для твоїх роздумів є якісь причини?

      – Немає, просто так згадалося. Скільки років уже не згадую, а тут – неначе в кіно. Усе так швидко пробігло перед очима. І чому воно? Аж страшно стало. Їй-богу! Провела чоловіка